Пітьма вогнища не розпалює... Том 1 - Олександр Павлович Бердник
— А ви його виділи?
— Ми віруємо в нього. Батьки відкрили нам його волю.
— В чому його воля?
— Щоб ми покаялися. Щоб любили свого Творця і ближнього свого. Щоб жили у покорі перед владою, бо всяка влада — від Бога. А в тобі видно гординю. Чи не темним духом ти посланий?
— Не збагну твоїх слів, людино в золотому вбранні. Всесвіт — поле для вільної, радісної дії. Навіщо ж спокута, покора? Кому, за віщо? Ваші кайдани, ваші темниці — у вашому серці. Ви вільні, ніхто не тримає вас у в’язниці...
— Заткніть йому пельку! — крикнув священик. — Це не янгол небесний, а опришок гірський. Єретичні думки, підбурливі розмови. Негоже вам, людоньки, слухати його! Ведіть до війта, хай він розбереться!
Мене схопили міцні руки селян. Я міг би звільнитися, навіявши їм ілюзію, проте хотілося знати, що люди діють в таких випадках, яка їхня влада, куди вона веде мислячих істот. Тому я піддався і покірно пішов до війта. Були нудні розмови з старим, обмеженим чоловіком, він нічого не втямив. Потім — поліція у великому місті, згодом — в’язниця. Мене допитували, глузували з моїх слів про далекі світи, про вільних зоряних істот, вимагали назвати спільників-опришків, з якими я буцімто зв’язаний. Згодом мені набридли такі порожні бесіди, якось вночі я приспав вартових і вийшов на волю. Зі мною втекло кілька заарештованих опришків. Я знову опинився в горах, поміж приязними, сумними смереками...
Майнула думка: може, повернутися до рідного світу?! Навіщо збурювати серця чужих істот бажанням, які ще не народилися в їхньому розумі? Навіщо їм моя істина, коли вона не визріла на земному ґрунті, не стала власним прагненням? А потім — прийшли хитання, сумніви. Невже в цілім світі не знайдеться душі, котра жадає полетіти до нового вирію? Невже ніхто не зважиться прокласти невидимий шлях до Краю Свободи? Не може такого бути!
І я залишився, Марічко, на твоїй планеті. Блукав горами, лісами, доки зустрів твого тата — Агійо. Прийшло рішення: найкраще мандрувати з цирком. Бачити різні країни, людей, вивчати душу мислячих істот, їхню історію, уподобання, сподівання. Мати можливість зустріти щось несподіване. Тепер ти знаєш головне, Марічко, хто я, звідки, чому я тут...
ВТЕЧА
— Дружив я з гусеницею, — хвалився черв’як-дощовик товаришеві. — І знаєш, що вона вдіяла? — А що? — Обплуталася якоюсь павутиною, закрилася в лялечці, нікого не впускала... — Мабуть, вона збожеволіла! — А потім дірочку прогризла і в небо полетіла. І де вона крила взяла? — Я ж сказав — божевільна. Подалі від таких. Лізьмо в землю...
Підслухавши все те, що Ойра-хан оповідав Марічці, я кілька вечорів до моторошності в голові міркував над тими химерами. Невже все правда? Інші світи, далекі зорі, інші люди, співаючі квіти? Такої казки навіть баба Химка не знає. От би й собі побувати в тих краях — я б нізащо не злякався! Але навіщо жандарми змусили вітчима слідкувати за фокусником, чим він їм страшний? От якби зустрітися з Ойра-ханом, розповісти йому про те, що замишляють проти нього. Так, мовляв, і так! Бережіться! І ще можна сказати, що я чув усе, про що вій оповідав Марічці. І вірю тим казкам, бо вони приязні, гарні, добрі, бо правдиве — тільки гарне, добре слово. А зло — неправдиве! Від нього тяжко на душі, незатишно. А правдиве приємно лоскоче у грудях, як літній легіт-вітерець...
Одужавши, я стрівся з Тарасиком і все-таки оповів йому. Разом з ним вирішили ми побачити Марічку, а через неї попередити Ойра-хана. Одразу ж того вечора, як впали сутінки над Бугом, ми наблизилися до балагана і заховалися в кущах. Чекали довго-довго, але таки дочекалися. Марічка вийшла з хвіртки цирку в супроводі веселого, грайливого пса, подібного до білого клубочка.
Я виступив зі схованки й придушено гукнув:
— Марічко! Марічко!
Дівчина здригнулася, зупинилася. Оглянувшись, побачила нас із Тарасиком, здивувалася. Пес затявкав, застрибав довкола нас. Марічка цикнула на нього.
— Хто ви? Звідки мене знаєте?
— Ходи сюди. Маємо важливе діло до тебе... Марічка несміливо наблизилася, придивилася.
— А, це ті хлопці, що впали згори... тоді, у цирку? Першого вечора, як ми почали виступати?
— Ми, — згодився я.
— Навіщо я вам?
— Не ти нам потрібна... а Ойра-хан!
— Он як! Чого це вам заманулося побачити його?
— Ми йому про все скажемо. Велика небезпека для Ойра-хана. Ми дізналися... і вирішили знайти його, щоб попередити...
— Добре. Я хутко...
Вона побігла назад, білий пес котився поруч з нею, весело вистрибуючи. Ми поховалися в заростях, тривожно поглядаючи на хвіртку.
— Вийде чи ні? — пошепки запитав Тарасик.
— Вийде!
— А як не повірить?
— Повірить. Він одразу розгадає — де правда, де брехня...
У небі купчилися грозові хмари, шмагонула блискавиця, прокотився грім. Краплі залопотіли по листках дерев, впали на лице.
— Де ж Ойра-хан? — занепокоївся Тарасик. — Може, його нема в цирку?
— Я тут, — почувся тихий голос.
Ми затремтіли від несподіванки. Позаду нас, під дубом, бовваніла струнка постать факіра, ніби зіткана з блакитного вогню, відблиски грози іскрилися на його вбранні. Ми розгублено мовчали, заворожені незвичним виглядом Ойра-хана.
