Остання битва - Клайв Стейплз Льюїс

Тільки тепер я був у змозі озирнутися навкруги. І побачив я безкрайнє блакитне небо та зелені землі під ним та набрав повні груди солодкого повітря просторів, що розгорталися переді мною. І сказав я собі: що за дивні краї, куди я потрапив, – а чи не Ташеві це омріяні землі? З тими думками і вирушив я вдалечінь, аби відшукати його самого.

Мій шлях пролягав серед духмяних трав та розмаїття квітів, поміж дерев, на яких набиралися соків плоди. А я йшов і йшов, коли переді мною постали дві скелі. А між ними – одна-єдина вузька стежина. Саме тут я і зустрів його, Великого Лева.

Спритністю він не поступався страусу (якщо відомо вам, яким спритним бува той птах), розмірами – слону; а грива його була схожа на водоспад зі щирого золота, а очі – як золото в тиглі. І був він страшнішим за палаючу гору Лагор на заході від Ташбаана та прекраснішим за все, що існує у світі, – так троянда, що розквітла, прекрасніша за пил пустелі. І вирішив я: ось і прийшов мій смертний час, бо Леву, який є втіленням усіх чеснот, либонь, відомо, що все своє життя слугував я Ташу, а не йому. А втім, краще вже побачити все те, що я побачив, а наприкінці шляху зустріти Лева, аніж прожити усе життя – нехай навіть і тісроком усього світу! – і померти, нічого не побачивши і не зустрівши Лева. Так вирішив я і приготувався до смерті. А Лев нахилив золотаву голову, лизнув мене у чоло та мовив:

– Сину мій, я радий, що ти прийшов до мене!

Я ж відповів:

– На жаль, повелителю, не можу я бути сином тобі, бо не тобі я слугую, а Ташу.

Він же мовив:

– Чадо моє, щиро слугуючи Ташу, ти насправді слугував мені.

Тоді, побажавши більше мудрості та розуміння, подолавши острах свій, я кинув виклик славетному, кажучи:

– Господи, хіба ж виречене мавпою то є істина, наче ти і Таш є суть єдине?

І загарчав той так, що полягла трава, та гарчав він не на мене. І ось що він сказав мені:

– Неправда то! Ми різні й різні настільки, що одне одному супротивні: немає і бути не може доброго вчинку, що зроблено в ім’я Таша; так само, як і немає і бути не може лихого вчинку, скоєного в ім’я моє. Ось чому людина, яка, хай навіть і присягнулася Ташу, робить добрі вчинки – то робить вона їх не заради нього, а в ім’я моє, і саме мені віддавати їй по ділах її. Якщо ж хто, прикриваючись моїм ім’ям, вчиняє зле, то нехай би як не присягався він мені, а вчинками своїми він слугує Ташу, а коли так, то кому ж і судити його, як не тому, кому догоджав він ділами своїми. Чи зрозумів ти мене, чадо моє?

– О Господи, – відповідав я на те, – як не зрозуміти тебе, бо істину ти кажеш; та заради ж тієї істини, мушу зізнатися, що всі дні життя свого прагнув я зустрічі з Ташем.

– Любе чадо моє, – мовив у відповідь той, кого я зустрів, – якби ти прагнув зустріти мене, твій шлях не був би таким звивистим та довгим. Та врешті-решт кожен знаходить те, що насправді шукає…

І відчув я, як диханням своїм втамував він дрижання рук та ніг моїх, і я знову твердо стояв на ногах. А потім провістив він, що ми зустрінемося знов і що путь моя лежить далі вперед та вглиб, а з тим обернувся на золотий вихор та щез.

…Ось вам, ваші королівські величності, і вся моя оповідь. Відтоді я й блукаю цими дивними землями в пошуках його, а щастя, що переповнює мене, таке велике, що навіть забирає сили, як та кровоточива рана. Та великим я вважаю дивом, що назвав він мене «любим чадом своїм», а насправді я лише пес нікчемний…

– Гав! Гав! Що ви таке брешете?! – підхопився один з двох собак.

– Даруйте мені, пане пес, – відповів Емет. – Це такий сталий вислів ходить у нас в Остраханстві.

– Гр-р-р, який негар-р-рний вир-р-раз, – прогарчав пес.

– Облиш, він не хотів нікого обр-р-разити, – заспокоїв його старший собака. – Ми ж називаємо своїх цуценят «хлопцями», коли вони занадто бешкетують.

– Гм, – погодився перший. – Так само ми інколи кажемо «дівчатка», коли маємо на увазі…

– Гр-р-р! – у свою чергу попереджаючи, загарчав другий. – Не забувай, де ти є. Тут таких слів не вживають!

– Ой, дивіться! – зупинила обох Джил. Усі озирнулися та побачили, що до них простує шляхетною ходою щось таке сріблясто-сірої масті, легко, хоча й несміливо, переступаючи чотирма ніжками. Усі роззявили рота і довгу мить так і простояли, поки у всіх одразу ж не вихопилося: «Та це ж наш Верть!» Утім, упізнати його й справді було важко: ніхто й ніколи не бачив його у рідній, ослячій шкурі, тим паче у сонячному світлі. А різниця була просто разюча. Тепер він був самим собою: миловидним осликом з ніжною на дотик, димчастою шкурою, з таким безневинним обличчям, що, якби ви побачили його, ви б зробили те саме, що зробили Джил та Люсі: вони підбігли до нього, обійняли його за шию, чмокнули його просто в ніс та почухали за обома вушками.

А потім почали розпитувати його, де він був і що з ним трапилося. Він розповів їм, що разом з іншими звірами увійшов до хліва, але, як він зізнався, вирішив триматися осторонь від інших та якомога далі від Аслана. Бо як побачив він справжнього Аслана, то зробилося йому так соромно за ті витівки з перевдяганням у лев’ячу шкуру, що хоч нікому в очі не дивись. Тож, похнюпивши голову, плентався він позаду, а потім, підвівши очі, побачив, що усі друзі прямують на захід, а там іще ухопив травички («Нічого кращого в житті не куштував!» – зізнався він), набрався хоробрості та потьопав слідом за іншими.

– А от що мені робити, коли я насправді зустріну Аслана, авжеж, я й гадки не маю, – зітхнув він наостанок.

– Усе буде гаразд, він не заподіє тобі лиха, – за всіх відповіла королева Люсі.

І всі разом вони вирушили на захід.

Вони добре пам’ятали Асланові слова: «Усе вище і все далі!», розуміючи їх, як напрямок, у якому належить рухатися, – і виходило саме на захід. У тому ж напрямку рухалися й інші, але на цих зелених полях без кінця й без краю натовпу не було.

Час не змінився, був так само ранок, бо повітря все ще було напоєне ранковою свіжістю. Дорогою вони зупинялися: з одного боку – аби помилуватися краєвидом, а з іншого – як не роздивлялися навкруги, а все ж чогось ніяк не могли