Її величність кішка - Бернард Вербер
Я люблю його?
О ні! Бракувало ще закохатись у цього самозакоханого сіамця.
34. Наші крихітні мешканці
Американський біолог Річард Докінз, автор книжки «Егоїстичний ген», запропонував оригінальну теорію: віруси, бактерії, найпростіші чи гельмінти, які живуть у нашому тілі, впливають на нашу поведінку, про що ми навіть не здогадуємося. Сховавшись у нас чи в наших клітинах, ці крихітні істоти мають свої плани на нас, а ми їх беззаперечно слухаємо. Так, ми інколи робимо дивні речі, бо наші невидимі мешканці користуються нами у своїх цілях.
Докінз, до прикладу, помітив, що пацієнтів із сифілісом, який є бактерією, більше вабило до статевих стосунків, ніж здорових осіб. Він дійшов висновку, що метою сифілісу було максимальне поширення, чому сприяло збільшення сексуальних контактів його носіїв.
У мурах печінковий сисун, маленький черв, якого вони випадково з’їдають, починає контролювати мозок. Коли печінковий сисун опиняється в тілі мурахи, він будить свою жертву вночі й перетворює на зомбі, інколи до такої міри, що мураха вилазить на вершечок стебла й чекає, поки її з’їсть якась худобина. Завдяки цьому сисун і далі паразитує та розмножується у травній системі худоби.
У випадку з котами непрошений гість, який шукає середовище для розмноження, — це токсоплазма. Кіт є носієм цього найпростішого (Toxoplasma gondii), він залишає його в калі й сечі. Професор Ярослав Флеґр, знавець паразитів, довів, що у щурів є природна відраза до запаху котячої сечі, але якщо в їхнє тіло потрапляє паразит токсоплазма, їх, навпаки, приваблює цей запах, що дозволяє котам із легкістю ловити та поїдати інфікованих щурів, а паразитові — розмножуватися без перешкод.
У людей токсоплазмоз ніяк себе не виявляє, але може бути небезпечним для вагітних жінок, бо впливає на розвиток плоду. На сьогодні проти токсоплазмозу не існує ні вакцини, ні ліків.
Утім, дослідження професора Флеґра довели, що цей паразит впливає на людську поведінку. Як і в щурів, у людей, уражених токсоплазмозом (вважається, що це більше 30% населення планети), спостерігається зміна чутливості нюху: запах котячої сечі здається їм приємним, їм подобається котяча присутність і їм важко втриматися від котячих пестощів.
Ще один цікавий ефект: заражені токсоплазмозом більше схильні до ризику. Лише у 2002 році професор Флеґр довідався про це через експеримент із водіння: особи з токсоплазмозом люблять швидкість і втричі частіше потрапляють в аварії.
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
35. На дереві
Бувають такі дні, коли краще було б не прокидатись. Сьогодні власне такий, тільки я взагалі не спала, намагаючись втримати рівновагу на верхівці дерева.
Погодьтеся, існують кращі місця для сну. До того ж, під деревом досі чатує зграя собак, і вони безперестанку гавкають, як дурні.
— Давайте, ідіть спати! На місце! — нявчу я.
Піфагор зітхає.
— Прибережи слину, нам треба економити сили, щоб якомога довше протриматись. Глибоко дихай, щоб уникнути спазмів.
Гавкіт на тон підвищується. Намагаючись втримати рівновагу на кінчику каштанової гілки, я дивуюся:
— Вони що, ніколи не втомлюються?
— Вони чергуються. Поглянь, це не ті пси, які були вчора.
— Що б зробив твій людський тезко в такій ситуації?
— Ти запитуєш, що зробив би філософ Піфагор, якби опинився на дереві, втікаючи від собак, які хочуть розірвати його на шматки? Думаю, він би покликав на допомогу.
Здається, у мене в голові раптом щось дзеленькнуло.
— А може й нам покликати Наталі?
Але ж ми дурні. Я дурна. Можливо, страх і паніка завадили нам тверезо мислити. Ми обоє знову забули про мою служницю. Піфагор негайно зв’язується з Наталі та заспокійливо каже:
— Вона чекала на наш сигнал, переживала. Зараз вона прийде.
І справді, я помічаю, як наша улюблена людина йде вулицею, залитою ранковим промінням. Неймовірна поява. Собаки, здивовані двоногим силуетом, перестають гавкати і радісно обнюхують її, махаючи хвостами. Вона виглядає велично зі своїм темним волоссям, спокійно наближаючись до каштана. Яка ж вона гарна.
Здивовані собаки розгублено уступають їй дорогу. Роки покори перед господарями даються взнаки.
— Бастет! — схвильовано кличе Наталі й дає знак спускатися.
Я зістрибую з дерева прямо їй на руки. Піфагор повторює за мною. Ми завбачливо вмощуємось у неї на плечах.
Нарешті гавкіт та гарчання стихли. Наталі звертається до собак людською мовою:
«Лежати, ну ж бо, лежати!»
Навіть якщо вони не розуміють слів, то вловлюють інтонацію та емоції.
Вона каже ще якісь слова. Собаки уважно слухають і запитально махають хвостом. Я питаю в Піфагора:
— Що вона їм каже?
— Думаю, вона намагається знайти лідера зграї.
— Думаєш, вони зрозуміють?
— Через тривале співжиття з людьми багато собак по-своєму розуміє людську мову. Деякі навіть можуть зрозуміти більше двохсот п’ятдесяти слів.
Я уважніше придивляюся, і тепер вони лякають мене менше. Тут зібралися собаки всіх кольорів, розмірів та форм, із довшими чи коротшими хвостами. На багатьох із них сліди укусів, підозрюю, пам’ятки від сутичок зі щурами. У кількох бракує лапи.
Врешті пес із довгою чорно-білою шерстю робить крок уперед. Усі розступаються перед ним. Я тихо шепочу Піфагору:
— Що це за порода?
— Бордер-коллі. Це пес шотландського походження, якого колись використовували для охорони овець. Вони вважаються (принаймні, за людськими мірками) найрозумнішою породою, яка розуміє безліч слів, а також легко піддається тренуванню, зокрема для циркових виступів.
Бордер-коллі підходить впритул до нашої служниці. Він показує ікла на знак можливої атаки.
Я оцінюю його за своїми критеріями. Хвіст схований між лапами для самозахисту, вуха нашорошені, щоб почути найменший шум. У котів ці дві ознаки означають довіру, у собак — готовність до атаки.
Наталі стає на коліна і простягає руку долонею вгору. Матуся колись пояснювала мені: «Це команда. Коли люди простягають руку вперед чи вгору долонею донизу, це знак домінування. Якщо вони опускають її на землю долонею вгору, то це означає або готовність іти на контакт, або покору».
Бордер-коллі на мить завагався, потім опустив хвіст та вуха. Усі собаки навколо одразу міняються.
Один пес підносить новенький пакетик із кормом. Я роздираю його і впізнаю запах курки у прованських травах. Поки я їм, інший пес оглядає мою рану, завдану соколицею, і навіть починає лизати її. Я одразу ж відстрибую.
— Він знає, що робить, — мурчить Піфагор, — собача слина діє як дезінфекція.
Бордер-коллі й Наталі ведуть діалог і, здається, пес усе розуміє, бо в якийсь момент він по-іншому гавкає і повертається мордою до селища. Він здається дуже схвильованим, висолоплює