Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко

По дорозі в Ядерний інститут Микола Самойлов ніяк не міг збагнути, що сталося. Тільки побачивши похилену, обідрану вибухом будівлю головного корпусу, сіро-зелені комбінезони солдатів команди атомно-хімічного захисту, тривожні гурти співробітників, він відчув реальність усього лиха. “Івана Гавриловича і Сердюка немає! Немає зовсім!..”

Розгарячившись від їзди в машині, він зняв капелюха, щоб остудити голову вітром, та так і стояв замислений під кістяком корпусу, аж доки від холоду й тужливих думок його не пройняла нервова лихоманка. Що ж сталося? Диверсія? Ні, навряд… А може, те, про що Іван Гаврилович казав тоді, під час останньої зустрічі в парку, і чого він, Самойлов, не хотів зрозуміти…

Микола побачив Тураєва у легкому розстебнутому плащі, з посинілим зморшкуватим обличчям, підійшов до нього.

— Здрастуйте, Олександре Олександровичу! — потиснув він суху старечу долоню. — Я привіз два нейтрид-скафандри для… — не знайшовши потрібного слова, Самойлов кивнув у бік зруйнованого корпусу. Помовчав. — Думаю, що йти в лабораторію треба мені. Я знаю розташування всіх установок, добре знаю скафандри… — Зам’явшись, додав не так рішуче: — Адже я майже два роки працював у Івана Гавриловича.

Тураєв дивився на високого Миколу Самойлова, підвівши голову, пильно й навіть причіпливо, неначе вперше його бачив. Вони нерідко зустрічалися і в інституті, і на нейтрид-заводі, і на конференціях, але в звичайних обставинах люди його мало цікавили. А зараз відсвіт незвичайності лежав на цьому молодому інженерові, як і на всьому довкола… Високий, трохи згорблений; довгасте смагляве обличчя, грубувато окреслене; чоло, перерізане трьома подовжніми зморшками; вітер метиляв над ним чорні прямі пасма волосся; похмурі темні очі. Все обличчя немов закам’яніло від холоду й горя. “Молодий, дужий… Так, цей зможе. Зможе й дізнатися і зрозуміти… Ех, добре бути молодим!” Не заздрість, а якесь світле батьківське почуття наростало в Олександра Олександровича. Помовчавши, він сказав:

— Що ж, ідіть, коли не боїтеся… Тільки самому не можна, підшукайте собі асистента.

— Асистента? Гаразд, я зараз запитаю у наших інженерів.

Самойлов повернувся, щоб іти, але в цей час знайомий голос гукнув його:

— Миколо, зачекай!

До нього підходив Яків Якій, насуплений, рішучий, з білою пов’язкою на голові. Вони привіталися.

— Що це в тебе? — показав Самойлов на пов’язку.

— Думаєш проникнути в сімнадцяту? — ухиляючись від відповіді, спитав Яків.

— Так…

— Бери мене з собою.

— Тебе?! — був неприємно вражений Микола. Подумав: “Слави шукає?” — Чого це тобі заманулося?

— Розумієш… я бачив усе це… спалах, Голуба, Сердюка… — плутано забурмотів Якій. — Я тобі багато чим допоможу. Тобі там важко буде все зрозуміти… важче, ніж мені. Тому що я бачив це, розумієш? Більше ніхто не бачив, тільки я… з вікна своєї лабораторії.

— Так про це ти зможеш просто розповісти потім… — Самойлов помовчав. — А в лабораторію мені треба б когось… — на мить він завагався, — надійнішого.

Це слово ніби з розмаху шмагонуло Якова по щоках. Обличчя його налилося кров’ю. Він закинув голову.

— Послухай, ти!.. Думаєш, тільки ти такий гарний, так? — Голос його задзвенів. — А я… Невже ти не розумієш, що зі мною було за ці роки? Гадаєш, я й зараз підведу? Та я… А-а, ну тебе к бісу… — він відвернувся.

Микола відчув, що образив Якова дужче, ніж думав. “Теж знайшовся наставник! — вилаяв він себе. — Сам, либонь, не набагато кращий…”

— Слухай, Яшко, — він узяв Якіна за плече, — беру свої слова назад, чуєш? Не подумав і бовкнув, пробач…

Яків помовчав, спитав, не повертаючись:

— Значить, береш із собою?

— Беру, беру… Все, ходімо за спорядженням.

По дорозі до машини Микола красномовно підніс кулак до обличчя Якіна:

— Тільки дивись мені!

Яків мовчки посміхнувся

Натягуючи на себе важкий і м’який скафандр, покритий нейтридною плівкою, Яків неголосно запитав:

— Колю, а від чого він захищає?

— Від усього: від спеки й холоду, від радіації, вакууму, від механічних розривів… Торік я в такому скафандрі бродив у калюжі розплавленої лави. Так що не бійся…

— Та звідки ти взяв, що я боюся? — знову розсердився Якін.

Але на цьому розмова обірвалася. На них почали надівати круглі шоломи з перископічними окулярами. Високий і кремезний інженер з бюро приладів, той, що недавно дивувався, що Сердюка, якого він вчора бачив, немає більше серед живих, перевірив усі з’єднання і стики, вгвинтив у шоломи металеві палички антен. Микола увімкнув мініатюрний приймач-передавач, і в навушниках почулося стримане дихання Якіна.

— Яшко, чуєш мене?

— Чую, — Якін повернувся, повільно кивнув важким шоломом.

— Облиш сопіти!.. Чуєте нас, товариші?

— Так, чуємо, — відповів у мікрофон високий інженер. Він неголосно кашлянув — Бажаю вам успіху, хлопці! Обережно гам.

Дві кумедні постаті з великими чорнувато-блискучими головами, горбаті від кисневих приладів на спині, важкою ходою увійшли в похилену будівлю головного корпусу.

Вони проминули обгорілий коридор і попрямували в сімнадцяту лабораторію, вірніше, туди, де ще зовсім недавно була лабораторія.

Самойлов відчув, як атмосфера катастрофи ще дужче налягла йому на плечі.

Довгий і високий зал лабораторії став темніший і нижчий. Зовнішня стіна, вірніше, двоповерховий сталевий каркас, що лишився від неї, осів і вигнувся. Залізобетонні колони скоцюрбились під випнутою стелею, з якої на тонких залізних прутах звисало шмаття