Одні - Андрій Гарасим
— Чому?.. — перепитав сапер і плечі його так само нервово пересмикнулися. — Мабуть тому, що мені не повезло так, як тобі — я не зустрічав поки що такої жінки.
— Тому ти і далі шукаєш міни?
— Так, а ще, може, тому, що їх таки хтось повинен шукати. Міни — вони ж не знають, що війна вже закінчилася.
— А раптом і їм це відомо, — докинула господиня.
Сапер глянув на неї — бездоганні риси обличчя, прекрасні очі, чудовий голос. П’ятнадцять років тому вона була прекрасною дівчиною, залишалась такою і зараз — час не діяв на неї. Сапер повернувся до господаря:
— Гей, господарю, давай наливай. Ми ще не закінчили.
— А я й забув зовсім, — забідкався той. — Звичайно, давай…
Господар дивився поперед себе абсолютно п’яним, бездумним поглядом. Здавалось, ще хвиля і він просто впаде зі стільця.
— Нарешті ти його споїв, — констатувала господиня.
— І це було таки зовсім нелегко, — стомлено мовив сапер.
Без слів він підвівся зі стільця, обійшов стіл, за руку підняв її зі стільця, ніби збираючись танцювати, обійняв за талію.
— У нас немає музики, — майже прошепотіла вона.
— А я тобі наспіваю, — і він почав ледь чутно наспівувати мотив «Бесаме мучо…».
Вони почали мовчки танцювати. Танцювали, ніби двоє закоханих, що довго не бачились, раптово зустрілись, але скоро знову мали розлучитися. Відчували кожний порух одне одного, намагались його якось продовжити, запам’ятати, наче він був останнім.
— Коли ти зрозумів, що я міна? — запитала вона його.
— Одразу, як тебе побачив — у мене почався приступ.
— Чому ж одразу мене не ліквідував?
— Не міг.
— Чому?
— Тому, що я шукав тебе все життя. Все своє життя я хотів почути твій голос, побачити твої очі…
Йому здалося, що вона подивилась на нього з надією.
— Тобі в житті жодного разу не траплялось такої, як я, жінки?
— Такої міни… Ще жодного разу мені не траплялась такої дивної модифікації міна.
Вона випустила його руку. Глянула йому просто в вічі.
— Колись я була міною — тепер я жінка. Любов може зробити все.
Він заперечно похитав головою.
— Ти ніколи не була любов’ю, ти завжди була смертю. Просто згусток електроніки, тротилу, датчиків…
Вона провела рукою по його щоці.
— Бідолашний… Ти просто звик всюди бачити лише це.
Він тріпонув головою.
— Як би я хотів цього не помічати, та, на жаль, не можу. Просто не можу…
Мелодія в його голові звучала все сильніше, і зараз він хотів лише одного — віддатись їй, забутись, аби лиш лунало вічне «Бесаме…», і кружляти, кружляти з цією… жінкою. Але ж це була неправда, вона була створена лише для того, аби робити зло, і він мав це зло знищити.
Вона зрозуміла все по його очах. Знову провела, мовби прощаючись, рукою по його щоці:
— Нещасний, скалічений сапер, що зробило з тобою життя… Нічого… Я зроблю все сама, одне прошу — потурбуйся за нього — вона кивнула в сторону дрімаючого господаря.
Потім різко повернулася і пішла. Пройшовши декілька десятків метрів, вона зупинилася і обернулася до сапера. Він ще встиг розібрати усмішку на її обличчі перед тим, як вона щезла у вогні вибуху. Чомусь ця усмішка була переможною.
— Сама, — прошепотів вражено сапер.
— Що, що тут сталося! — раптом п’яно загорлав за його спиною господар.
Сапер підійшов до нього. В таких випадках він завжди гордо говорив: «Міна знешкоджена», але зараз… зараз він сказав ледь чутно:
— Її не стало…
— Ні, не може… ні… — забелькотів господар, потім страшно закричав.
— Вона була справжньою жінкою! Чуєш ти справжньою! — і схопив сапера за плечі. Сапер лише відвернув обличчя, закусивши губу. Так і стояли деякий час. Потім господар якось враз осів, застиг, розтиснув руки…
Сапер приніс йому склянку вина.
— Випий, і зараз я відведу тебе до хати. Нам з тобою треба добре відпочити, найстрашніше вже позаду.
— Вона була справжньою жінкою… — повторював господар.
Сапер завів господаря до хати, поклав на ліжко, потім повернувся до накритого у саду столу. Налив собі повну склянку вина, але пити не поспішав — так і тримав її у піднятій руці, про щось думаючи. Згодом, ніби віддаючи комусь честь, підняв келих, почав пити.
Він не допив до дна, коли
