Пікнік на узбіччі - Аркадій Натанович Стругацький
Річард Нунан, усміхаючись, зажадав ще чарку коньяку для лауреата і кухоль пива для себе. Потім він сказав:
— Так ось. Я вам, звичайно, співчуваю у вашому борсанні. Але, відверто кажучи, особисто мені воскреслі покійники б’ють по мізках значно сильніше, ніж дані статистики. Тим паче, що даних статистики я ніколи не бачив, а мерців і бачив, і нанюхався предосить.
Валентин легковажно махнув рукою.
— А, покійнички ваші... — сказав він. — Слухайте, Річарде, вам не соромно? Ви ж усе-таки людина з освітою... Невже не зрозуміло, шо, з точки зору фундаментальних принципів, ці ваші небіжчики — анітрохи не більша і не менша дивовижа, ніж вічні акумулятори. Просто «етаки» порушують перший принцип термодинаміки, а небіжчики — другий, от і вся різниця. Всі ми в якомусь сенсі печерні люди — нічого страшнішого за привида чи вурдалака уявити собі не можемо. А, попри те, порушення принципу причиновості — значно страшніша річ, ніж цілі табуни привидів... і всяких там чудовиськ Рубінштейна... чи Валленштейна?
— Франкенштейна.
— Так, звичайно, Франкенштейна. Мадам Шеллі. Поетова дружина. Чи донька.[18] — Він раптом засміявся. — У цих ваших небіжчиків є одна цікава властивість — автономна життєздатність. Можна в них, приміром, відтяти ногу, і нога ходитиме... тобто не ходитиме, звичайно... загалом, житиме. Окремо. Без усяких фізіологічних розчинів... Так от, нещодавно доправили в Інститут одного такого... незатребуваного. Н-н-ну, препарували його... Це мені лаборант Бойда розповідав. Відокремили праву руку для якихось там потреб, приходять наступного ранку, а вона дулю показує... — Валентин зареготав. — Га? І так досі! То розтисне пальці, то знову складе. Як ви вважаєте, що вона цим хоче сказати?
— По-моєму, символ доволі прозорий... А чи не час нам по домівках, Валентине? — сказав Нунан, дивлячись на годинник. — Я маю ще одну важливу справу.
— Ходім, — охоче погодився Валентин, марно намагаючись втрапити обличчям в оправу окулярів. — Ф-фу, напоїли ви мене, Річарде... — Він узяв окуляри в обидві руки і старанно прилаштував їх на місце. — У вас машина?
— Так, я вас завезу.
Вони розрахувалися і рушили до виходу. Валентин тримався ще пряміше ніж зазвичай і час від часу з розмаху прикладав палець до скроні, вітаючи знайомих лаборантів, які з цікавістю і здивуванням спостерігали за світилом світової фізики. Біля самого виходу, вітаючи швейцара, що розплився в усмішці, Валентин збив із себе окуляри, і всі троє кинулися їх ловити.
— Ф-фу, Річарде... — примовляв Валентин, влізаючи в «пежо». — Ви мене без-бож-но напоїли. Не можна ж так, чорт забирай... Незручно. В мене завтра експеримент. Ви знаєте, цікава річ...
І він заходився розповідати про завтрашній експеримент, щохвилини відволікаючись на анекдоти і примовляючи: «Напоїли... це ж треба! До дідька псячого...» Нунан відвіз його у наукове містечко, рішуче поклав край несподіваному сплеску лауреатового бажання піддати ще («...і який там до дідька експеримент? Знаєте, що я з цим вашим експериментом зроблю? Я його відкладу!..») і здав з рук на руки дружині, котра, побачивши свого чоловіка, весело обурилася.
— ...Г-гості? — галасував чоловік. — Хто? А, професор Бойд? Пречудово! Зараз ми з ним хильнемо. Але не чарками, чорт забирай, а келихами... Річарде! Де ви, Річарде!..
Це Нунан чув, уже збігаючи сходами. А вони ж також бояться, думав він, знову вмощуючись у «пежо». Бояться, бояться, високолобі... Але так і має бути. Вони повинні боятися навіть більше, ніж усі ми, звичайні міщани, разом узяті. Ми ж просто нічого не розуміємо, а вони принаймні розуміють, до якої міри нічого не розуміють. Дивляться в це бездонне провалля і знають, що неминуче їм туди спускатися, — серце заходиться, але спускатися треба, а як спускатися, що там на дні і, головне, чи можна буде потім звідти вибратися?.. А ми, грішні, дивимося, так би мовити, в інший бік. Слухай, а може, так і треба? Хай воно собі йде все своїм робом, а ми вже проживемо як-небудь. Правильно він сказав: найгероїчніший вчинок людства — це те, що воно вижило і збирається вижити надалі... А все-таки дідько б вас забрав, сказав він прибульцям. Не могли влаштувати свій пікнік в іншому місці. На Місяці, приміром. Або на Марсі. Така сама ви байдужа мерзота, як і всі, хоч і навчилися згортати простір. Пікнік, бачте, нам тут влаштували... Пікнік...
Як же мені краще вчинити з моїми пікніками, думав він, повільно ведучи «пежо» яскраво освітленими мокрими вулицями. Як би мені спритніше все це провернути? За принципом найменшої дії. Як у механіці. На біса мені тоді мій такий-сякий інженерний диплом, якщо я не можу придумати, як мені спритніше підловити цього безногого мерзотника...
Він зупинив машину перед будинком, де жив Редрік Шухарт, і трохи посидів за кермом, прикидаючи, як вести розмову. Потім він витяг «етак», виліз із машини і тільки тут зауважив, що будинок виглядає нежилим. Майже всі вікна були темні, у скверику нікого не було, і навіть ліхтарі там не горіли. Це нагадало йому, що він зараз побачить, і він мерзлякувато зіщулився. Йому навіть спало на думку, що, може, є сенс викликати Редріка по телефону і побесідувати з ним у машині чи в якій-небудь тихій пивничці, але він відігнав цю ідею. З цілого ряду причин. І крім усього іншого, сказав він собі, давай не будемо уподібнюватися до всіх цих жалюгідних сволот, які розбіглися звідси, як таргани, ошпарені окропом.
Він увійшов у під’їзд, поволі піднявся по давно не метених сходах. Навколо стояла нежила тиша, багато дверей, що виходили на сходові площадки, були прочинені чи навіть розчинені навстіж — з темних передпокоїв тхнуло спертими запахами вогкості і пилу. Він зупинився перед дверима Редрікової квартири, пригладив волосся поза вухами, глибоко зітхнув і натиснув кнопку дзвінка. Якийсь час за дверима було тихо, потім там рипнули мостини, клацнув замок, і двері тихо прочинилися. Кроків він так і не розчув.
На порозі стояла Мавпочка, донька Редріка Шухарта. З передпокою на напівтемну сходову площадку падало яскраве світло, і першої секунди Нунан побачив тільки темний силует дівчинки і подумав, як вона сильно підросла за останні кілька місяців, але потім вона відступила у глиб передпокою, і він побачив її обличчя. У горлі в нього миттєво пересохло.
— Добридень, Маріє, — сказав він, намагаючись розмовляти якомога лагідніше. — Як поживаєш, Мавпочко?
Вона не відповіла. Вона мовчала і цілком безшумно задкувала до дверей у вітальню, дивлячись на нього спідлоба. Схоже, вона не впізнавала його.
