Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін
Ніна Олександрівна зайшла до магазину кондитерських виробів. Звідти у широкі вікна видно красивий, затишний куточок, де немає автомобілів й людської метушні.
Черга була невелика, і хвилин за п’ять Ніна Олександрівна стояла за круглим столиком з чашечкою кави. Побачила знайомих жінок, кивнула їм головою. Її увагу привернув чоловік у сірому пальті, в пухнастому вовняному шарфі, з-під якого виднілися біла сорочка і строкатий галстук. Вона нишком роздивлялась його: високий, лице з витонченими рисами і широкі брови над карими очима. Підборіддя трохи видавалося вперед і ділилося надвоє так, що помітно вимальовувалися два горбочки. Він пив каву великими ковтками, обпікаючись, їй здалося, що вона одного з ним віку, а може, він років на чотири старший. Вона ніколи раніше не бачила цього чоловіка, хоч і приходила сюди досить часто.
Ніна Олександрівна крадькома зазирнула у дзеркало на бічній стіні: світла шуба, чорне пишне волосся, на губах яскрава помада.
Сьогодні вона собі не подобалася: бліда, з кислим виразом обличчя, а помада аж кричить. Ніна Олександрівна дістала хусточку і почала старанно витирати губи. І враз немов спіткнулася, зустрівшись з поглядом незнайомця. Вона відвела очі Проте її нестримно тягло знову зиркнути у дзеркало. Чоловік стояв замислений, ніби щось обмірковував. Вона роздивлялася його і намагалась визначити характер. Цікаво, хто він, де працює? Видно, що інтелігентний, добрий, але себелюб. То й що? А чому б себе й не любити? Аби не на шкоду іншим. Мабуть, якщо зараз заговорить з нею, вона охоче підтримає розмову. Але про що? То байдуже. За кілька хвилин вона повинна повернутися в ангар і розпочати випробування моделі… “Тож ви мені зовсім ні до чого”, — подумки. сказала йому Ніна Олександрівна.
— Чому ви така нелюб’язна?
— Що?
“Здається, він щось промовив. Може, це впливає кава? Вона завжди збуджує!”
— Ваш погляд сказав мені значно більше, ніж ваші слова…
— Яка самовпевненість! Неетично говорити таке зовсім незнайомій жінці.
— Усі колись були незнайомі, але настає час… Може, він настав і для нас?
— Не люблю пустих балачок.
— Невже для початку розмови слід мати якісь понадтеми? Чи не зддється вам, що іноді людям бракує саме простоти і доброти, щоб бути людяними?
— Цю доброту я знаю. Для чоцо вам це недоречне знайомство? Адже ви, напевне, маєте сім’ю?
— То й що? Гидко навіть уявити такий собі спарений світ, у якому всі живуть самі по собі і нікому немає діла до інших.
Ця довга тирада розсмішила її:
— Але знайомлячись зі мною, ви утворюєте ще одну замкнену пару. Мабуть, саме в цьому і є мудрість природи?
— До біса мудрість! Часом вона оглуплює, — з запалом сказав він, пильно дивлячдсь їй у вічі, і вона зніяковіла.
Дивно, чому її збентежив цей погляд?
— Дозвольте, я проведу вас?
— Мене нікуди проводжати. Я чекаю закінчення робочого дня, — сумно засміялася вона. — А потім…
їй чомусь не захотілося повертатись у КБ. Вони разом вийшли з магазину, трохи постояли на перехресті. Він узяв її під руку. Вона випручалась.
— Що з вами? — спитав він.
— Ви занадто сміливий. До того ж ви не боїтеся, що вас побачить хтось із знайомих або дружина? Не люблю сцен ревнощів.
— Я не одружений.
— Облиште, я не наївне дівчисько, щоб повірити в це.
— Ваша справа, вірити чи ні. Чомусь люди з більшою насолодою тішаться недовірою, люблять чорнити, бачити гірші людські риси, ніж помічати хороше. Погляньте на світ інакше. Невже програєте від цього? Щоправда, відданість іншим виникає тільки в тих, хто відданий сам. Не всім це під силу. Декому світ уявляється сукупністю вад, пристрастей і ненависті.
— Хіба? Звідки ви це знаєте? Ви, мабуть, філософ? Куди ж ви тепер поведете мене, якщо я довірюся вам? — іронічно спитала вона, сподіваючись прискорити розв’язку.
На це запитання чоловіки відповідають так однотипно: одні пропонують ресторан, інші запрошують до себе в гості, треті, навпаки, набиваються у гості. Якщо він повторить один з цих варіантів, вона посміється і залишить його тут самого.
— Ходімте на набережну, — промовив він. — Сьогодні так красиво: на деревах іній, навколо все в снігу. Якби ще визирнуло сонце… Ви відчували, як у горах пахне сніг?
Цей високий регістр знову викликав у Ніни Олександрівни бажання суперечити.
— З хімії відомо, що сніг не пахне.
— Ви тверезий реаліст. Звичайно, цей запах не можна віднести до якогось ароматичного класу. Але навіть невиразний, він іноді викликає спогад про гори, ліс, весну, осінь та й ще багато про що… Ось, бачите, вже легше дихається. Напевне, погода зміниться.
“Вам, може, і легше, — подумала вона, — а от мені, коли не знаю, що робити. Час іти на полігонч А втім, зараз і справді стало трохи легше”.
— Ви, мабуть, поет?
— Ні, я просто ваш знайомий.
— Знайомий? Я навіть не знаю, як вас звуть. А все ж цікаво, хто ви? Яка у вас спеціальність?
— Невже для знайомства чоловіка і жінки це так важливо? Сподіваюся, ви не працівник відділу
