Ідуть роботарі - Володимир Миколайович Владко

Це було щось подібне до переможних танців негрів або індійців. Вимахуючи руками, Тім високо підстрибував і щось вигукував, приблизно таке:

— Гей, гоп, ура! Хай живе, ура, алло, наша бере!

Мадлена не могла стримати сміху: такий комічний був запал Тіма. Нарешті вона спинила дикий танець.

— Годі, Тім. Будьте серйозні.

Тім спинився. Він схопив руку Мадлени і палко промовив, пильно дивлячись їй в очі:

— Мадлено, ви бачите, мені бракує слів. Але, якби я міг сказати те, що хочу сказати вже протягом кількох років, то я сказав би… що…

Мадлена запитливо і собі дивилася на нього. Десь у глибині її зеленуватих очей ховався, мов готовий був кожної секунди вистрибнути, веселий сміх. Здавалося, вона заздалегідь знає, про що хоче говорити Тім, і тільки чекає того слова, вимовити яке більш за все в житті боявся рудий репортер.

Від свідомості цього Тім остаточно розгубився.

— То я сказав би, що… Та не дивіться ви так, Мадлено! Я не можу говорити, коли ви так дивитесь на мене. Ні, не відвертайтеся. Мені хочеться бачити ваші очі. Я хочу сказати, що я… вам… ні, вас… я… ну, от, візьму й скажу. Слухайте: я вас…

Тімові не пощастило скінчити своїх слів. У вікно хтось постукав, тривожно й настійливо. Мадлена, а за нею і Тім, підбігли до вікна, відчинили його. У темному прямокутнику вимальовувалася постать чоловіка у глибоко насуненому кепі. То був Боб Леслі.

— Товариші, — ледве переводячи дух, вимовив він. — Небезпека! Томас Бірз здійснює загрози. Роботарі з поліцією й «Бойовими хрестами» зайняли всі наші приміщення. Усіх членів страйкового комітету заарештовано. Разом з ними схоплено багато наших активістів. Тільки мені пощастило втекти. Але я гадаю, що вони вже розшукують і тебе, Тім. Вас вони, здається, не чіпатимуть, товаришко Мадлено. А ти, Тім, тікай. Виходь, я знаю куди йти. Скоріше, скоріше. Бо інакше не втечемо!..

Той вечір, ніч та дальший ранок газети всієї країни немов одноголосно умовилися вважати за час, коли остаточно з’ясувалося співвідношення сил та намірів обох таборів. З одного боку — всесильна компанія Говерса з її роботарями, підтримкою від уряду, «Бойовими хрестами» та розлютованим Бірзом, що відверто сказав: «Вважаю за добрі всі засоби, аби вони допомагали моїй справі»; з другого боку — робітники Нью-Гарріса з їхнім розігнаним страйковим комітетом, беззахисні, голодні, що вперто страйкували далі і відмовлялись від усяких переговорів через посередництво жовтої професіональної організації.

Щодо оцінки становища газети звичайно різко розходилися.

Буржуазні газети, підтримуючи Говерсову компанію та існуючий державний лад, кричали, немов скажені, про «божевілля» робітників, «злочинну» діяльність комуністів та потребу «поставити робітників на роботу хоч би за допомогою війська».

Комуністичні газети, навпаки, вимагали негайно припинити насильство з боку компанії Говерса, закликали робітників Нью-Гарріса триматися міцніше, закликали весь робітничий клас країни допомогти страйкарям, збираючи кошти та оголошуючи страйки солідарності по своїх підприємствах.

Боротьба набирала велетенських розмірів.

Безперечно, тепер не міг уже мовчати та вичікувати й уряд. Спеціальна нарада парламенту визнала насамперед за доцільне й необхідне закрити всі комуністичні газети, що, мовляв, «закликали несвідому частину людності до протиурядових вчинків», «створювали небезпечне становище по всій країні» і, нарешті, «штовхали окремі прошарки населення на зраду держави шляхом відвертого повстання».

Таким способом за два дні комуністичні газети по всій країні було закрито. По вулицях різних міст з’явилися велемовні об’яви, що в них губернатори провінцій закликали всіх громадян додержувати спокою, забороняли будь-які виступи та демонстрації, загрожуючи розганяти їх збройною силою.

Але всі ці заходи викликали зовсім несподівані наслідки.

Закриті комуністичні газети, частина з яких до цього виходила лише два-три рази на тиждень, почали тепер виходити регулярно щодня підпільним виданням, закликаючи вже до відвертої революційної боротьби та оголошуючи нью-гарріських робітників героями і піонерами революції.

Становище дедалі ускладнялося.

По різних містах країни спалахували робітничі страйки; закордонні газети відверто друкували великі й докладні листи від своїх власних кореспондентів про те, що революція в країні Говерса вже наблизилась і поволі набирає форм справжньої громадянської війни.

На біржі панувала паніка. Акції Говерсової компанії впали протягом трьох днів на шістдесят пунктів. Услід за ними почали падати акції інших промислових компаній та підприємств. Досить було того, щоб телеграф приніс відомості про страйк у будь-якому місті, — і акції компанії, якій належали підприємства того міста, починали невпинно падати. Багато далекоглядних обережних ділків уже переказували свої гроші за кордон, пам’ятаючи науку революції в Червоній Країні.

Джонатан Говерс, сам всесильний і могутній Джонатан Говерс, некоронований король машинобудівельної промисловості цілої країни, аж нетямився. Він добре бачив, що роботарі не тільки не дали того ефекту, якого він сподівався, а навпаки, ускладнили становище до краю. Говерс, можливо, згодився б навіть забрати роботарів від верстатів і кинути всяку думку про них, про їх дальше використання. Але це означало б цілком здатися і прийняти всі умови робітників — страйкарів.

На таке він іти вперто не хотів.

Але роботарі завдавали йому дедалі більше втрат. Адже ні він, ні Томас Бірз ніколи не вважали за доцільне рішуче заміняти живих робітників роботарями. Залізні ж люди коштували самі по собі надто дорого, та й потребували надто багато дорогої енергії. Говерс, як і Бірз, сподівався лише, що роботарі морально вплинуть на страйк і примусять робітництво поступитися.

Такого не сталося, — але повертати назад тепер також не можна було, бо справа зайшла надто далеко. Якби Говерс з його компанією визнав свою поразку і примушений був згодитися на всі вимоги переможців-страйкарів, — на такі ж поступки примушені були б відразу піти і всі підприємці цілої країни, що в своїх вчинках і боротьбі з страйками та з робітниками лише покірливо наслідували