День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

— Ану, прочитай нам присвяту Государеві.

Поправляє той окуляри, відкашлюється, декламує виразно:

А в эти дни на расстояньи

За древней каменной стеной

Живет не человек — деянье:

Поступок ростом с шар земной.

Судьба дала ему уделом

Предшествующего пробел.

Он — то, что снилось самым смелым,

Но до него никто не смел.

Но он остался человеком

И если, волку вперерез,

Пальнет зимой по лесосекам,

Ему, как всем, ответит лес.[42]

Цэюкае Батя кулаком по столу:

— Га? От сучий син! Вправно завернув, га?

Погоджуємось:

— Вправно.

— Добре, спи далі, Філько! — вимикає його Батя.

І раптом заводить басом:

Минуту горя, час трево-о-о-ги

Хочу делить с тобой всегда-а-аа!

Давай сверлить друг другу но-о-оги —

И в дальний путь на долгие года-а-а-а![43]

Сподівався я, що уникнемо сьогодні цього, що звалиться Батя раніше. Але неухильний командир наш: після кокоий з горілкою тягне його на свердління. Ну що ж — свердлити то й свердлити.

Не вперше. Трохим уже тут як тут: відкриває червоний короб, а в ньому, ніби револьвери, червоні дрилі лежать. У кожному дрилі — найтонше свердло з живородного алмазу. Думаю, згадав Батя про забаву гостру свою, коли перстень діамантовий перед ним розтрощено було. Роздає Трохим усім по дрилю.

— За моєю командою! — бурмоче Батя захмеліло-задубілий. — Раз, два, три!

Опускаємо дрилі під стіл, вмикаємо й намагаємося з першої спроби влучити в чиюсь ногу. Встромляти можна тільки раз. Якщо промахнувся — не ображайся. Влучаю, здається, Воскові, а мені, у ліву, мабуть, сам Батя впивається. Починається свердління:

— Гойда-гойда!

— Гойда-гойда!

— Дава, дава, дава!

Терпіти, терпіти, терпіти. Свердла крізь м’ясо, ніби крізь масло, проходять, у кістки впираються. Терпіти, терпіти, терпіти!

Терпимо, зубами скрегочемо, в обличчя один одному вдивляємось:

— Дава! Дава! Дава!

Терпимо, терпимо, терпимо. До мозку кісткового комарині свердла дістають. І не витримує першим Потика:

— А-а-а-а-а!

— Облом! — командує Батя.

Ламаємо свердла. Уламки в ногах наших лишаються. Програв Потика: морщачись і підвиваючи, хапається за коліно своє. Терпіння — ось чому молодим треба в нас, корінних, повчитися.

— Вахрушев! — кричить Батя.

З’являється мовчазний Петро Семенович, лікар опричнини, з двома помічниками. Виймають вони з наших ніг уламки свердел алмазних, тонких-тонких, трішки товщих за жіночу волосину, накладають пластирі, уводять ліки. Падає Батя на руки слуг, б’є їх по мармизах, горлає пісні, регоче, пердить. Потика як переможений віддає до казана опричного все, що в нього в гаманці — пару сотень папером і півсотні золотом.

— Кінець — ділу вінець! — реве Батя. — Візників!

Підхоплюють мене під руки слуги, виносять.

Везе мене додому на моєму «мерині» водій казенний. Напівлежу в напівдрімоті. Миготить Москва нічна. Вогні. Миготить Підмосков’я запівнічне. Ялини-дахи.

Дахи-ялини. Дахоялини, снігом припорошені. Добре з Москви суворої після дня робочого повноцінного в рідне Підмосков’я повертатись. А з Москвою прощатись. Тому що Москва — вона всій Росії голова. А в голові є мозок. Він під ніч утомлюється. І вві сні співає. І в співі цьому є рух: звуження, розтягнення. Напруга.

Амперів і вольтів кількість серйозна створює необхідний розмір.

Там лікарів енергетичних життєвий плин. Там миготіння атомних цеглин. Свистять і ряди викладають. Одна в одну влипають.

Влипають намертво на хвилини й години. Ось із цього і створена справжня людина. Будинки молекул із кладкою в три цеглини. А то й у чотири. Часом ширші — хто не йме віри? А часом у вісімдесят вісім. Зробимо згодом ми експертизу. І всі будинки за міцними парканами, усі з охороною, тварі крамольні, гниди самовільні, у гріху народжені, до страти засуджені. Киплять казани державні. Жир, жир, жир почилих у бозі крапає й ллється на морозі.

Жир людський, топкий, з казана чавунного, переповненого через край переливається, переливається, переливається, переливається. Ллється потік жиру безперервний. Застигає на морозі лютому.

Перламутром. Застигає, застигає, застигає, застигає скульптурою красивою. Прекрасною. Чудовою. Неповторною. Благоподобною.

Чарівною. Краса скульптури жирової божественна й невимовна.

Рожевий жир перламутровий, ніжний, прохолодний. Груди Государині відлито з жиру підданих її. Велетенські груди Государині нашої! Над нами вони в синяві нависають. Неозорі вони! Дотягтися до них, долетіти на китайському аероплані швидкокрилому, на ярому винищувачі ворогів наших, торкнутись губами, припасти, щокою притулитися, притулитися, примерзнути навіки, щоб не відірвали каліки, щоб ніхто не віддер від грудей, не віддер від грудей Государині, не віддер щипцями розпеченими, не відрізав ножем, не відколупав ломом, не відламав із кістками, кістки тріскочуть гучно, м’ясо, м’ясо лускається, м’ясо моє, м’ясо тлінне й марне, бідолашне м’ясо моє, бо якби схотів ти жертву, то дав би, а не м’ясо моє, що луснуло, слава тобі у високості небесній, слава на віки вічні тобі, мамо наша Жиру Білого!

— Хазяїне, батечку Андрію Даниловичу!

Розплющую очі. Нічник освітив обличчя Анастасії заплакане.

У руці в неї пляшечка з нашатирем. Тицяє мені в ніс. Відпихаю, морщуся, чхаю:

— Щоб тебе…

Дивиться на мене:

— Що ж ви таке із собою робите? Чому не бережете здоров’я своє?

Вовтужуся, а сил звестись нема. Згадую: щось вона мені погане зробила. Не можу згадати — що… Вимагаю:

— Пити!

Підносить ківш із білим квасом. Випиваю. Знеможено відкидаюсь на подушки. Тепер головне — виблювати. Блюю. Одразу легше стає:

— Котра година?

— О пів на п’яту.

— Ранку?

— Ранку, Андрію Даниловичу.

— Виходить, я ще не лягав?

— Вас без тями привезли.

— Де Федько?

— Тут я, Андрію Даниловичу.

Біля постелі з’являється похмура пика Федька.

— Дзвонив хтось?

— Ніхто не дзвонив.

— Що вдома діється?

— Нянька сиром отруїлась, рвало її жовчю. Танька проситься в середу до своїх на хрестини. У ванній знов голчастий душ підтікає, я вже послав по Мережі виклик. І треба б голову собачу затвердити на завтра, Андрію Даниловичу. А то цю ворони подзьобали. У мене дві є: кавказька вівчарка, свіжак, і бордоський дог, морожений, від «Білого холоду». Накажете принести?

— Завтра. Іди геть.

Федько зникає. Гасить Анастасія нічник, роздягається в темряві, хреститься, бурмоче молитву на сон прийдешній, лягає до мене під ковдру. Припадає теплим голим тілом, виймає з мочки вуха мого золотий дзвіночок, кладе на тумбочку:

— Полюбити вас ніжно дозволите?

— Завтра, — бурмочу, свинцеві повіки заплющуючи.

— Як скажете, пане мій… — зітхає вона мені у вухо, гладить чоло.

Щось вона мені все-таки зробила… не дуже хороше. Щось таємно… Що? Сказав же хтось сьогодні. А в кого я був? У Баті. У «добромольців». У Государині. У кого ще? Забув.

— Слухай, ти нічого не вкрала в мене?

— Господи…