Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко

— Як ти себе зараз почуваєш? Відвезти тебе додому чи полежиш трохи в рідній клініці?

Лягати в палату Сухов не хотів, але й повертатися додому…

— Я трохи посиджу тут. А потім видно буде. Гаразд?

Він вагався: може, розказати зараз комусь про дивне перетворення цуцика? Але підсвідомо розумів, що треба не просто комусь розказувати, а повідомити компетентних людей. Насамперед, потрібно зателефонувати братові, хай він вирішує, які служби піднімати на ноги. Вища Рада Землі повинна про це знати. Але водночас Сухову було дуже страшно. І за себе, і за дітей. Він ніби відчував дотик зубів Серафима на своїй потилиці. Він переконував себе, що можна ще зачекати, що варто трохи подивитися, зорієнтуватися, як розвиватимуться події. Може, самі собою якось зникнуть усі страхи і проблеми? І водночас зникне огида до самого себе? Але ж знав, що саме собою нічого не відбудеться. «Чому я зараз такий? — запитував сам себе. — Як слухняна лялька. Я — слухняна лялька. Юпітера знайшли за трансформаторною будкою. День сонячний. Як у кривих дзеркалах. Важко дихати. А вдома Серафим. Треба подзвонити Миколі. Негайно. Паморочиться в голові. Почекати. Страшно…»

— Я поїду додому, хлопці. Пробачте. Все буде добре.

— Ти перевтомився, друже. Посидь кілька днів удома, відпочинь. Не будь таким запопадливим до роботи, а то завжди хапаєшся за все, як голодний до ложки.

Дорогою додому в машині-таксі у Сухова пішла носом кров.

«Якби це трапилось на кілька хвилин раніше, хлопці не відпустили б мене, госпіталізували, — подумалось Сухову. — І, може, так було б краще? Вдома Серафим. Він росте. Який він зараз? Без нагляду… Страшно…»

Зупинившись перед дверима власного помешкань ня, Антон довго стояв у нерішучості, він боявся заходити, боявся побачити щось таке, що й уявити важко.

Проте нічого не трапилось. І Серафим майже не змінився, хоч і помітно підріс, але ніякої метаморфози не відбулось.

Серафим вийшов до Сухова з його ж таки кабінету, одягнений в старий Вітасиків костюмчик з книжкою в руках.

— Молодець, Антоне. Ти сьогодні не пізно. А я читаю. Зацікавився «Діалектикою існування». В тебе непогана бібліотека. Мені подобається з тобою.

— Ти щось їв?

— Так. Спасибі. Я прекрасно поснідав. Я з’їв твою Вероніку.

— …

— Ну який ти тонкошкірий. Я пожартував. Просто пожартував. Все гаразд із твоєю Веронікою. Вітасик у школі. Оленку я сам у садочок відвів…

— Ти відвів?

— А чому ти такий здивований? Чи не задоволений? Міг би й сам відвести дочку в садок зранку, — мовив Серафим із інтонаціями, точнісінько, як у Вероніки, коли вона в доброму гуморі.

— А як Вероніка сприйняла це?

— Вероніка? Вона вже не боїться мене. Вона вже полюбила мене. З Веронікою ми вже порозумілися. Не хвилюйся. Ходімо до тебе в кабінет, нам треба серйозно поговорити. Що це в тебе? Ось, тут, на щоці, кров?

— А-а-а… Під час операції… Забув витерти.

Серафим голосно розреготався:

— Ну, даєш ти, Сухов! Хірург-кровопивця! І на губі он кров. Витри. Молодець, Сухов. І прийшов ти сьогодні рано. Я тобою дуже задоволений.

Серафим взяв Антона за руку і повів до кімнати.

— Сідай, Антоне. Ти вчора хотів почути, звідки я узявся на твою голову. Зараз я все розповім. Але уважно слухай, не поспішай з висновками. І вір кожному моєму слову, бо інакше все втратить будь-який глузд.

— Продовжиш читати поему? — доволі грубо перебив його Сухов. — Я пам’ятаю ніч, колиску і колодязь… Еге?

— Даремно іронізуєш, — карбуючи кожне слово, проказав Серафим. — Це тільки зайвий раз підтверджує думку, що земляни перебувають ще на низькому щаблі розвитку. Ось так, Сухов. Сподіваюсь, ти вже зрозумів з моїх слів, що я істота не земна. Але я створений за земною подобою.

Сухов сів на стілець до столу і подумки відзначив, що, коли він сказав вундеркіндові про кров на щоці, яка лишилася ніби після операції, то Серафим не запідозрив обману.

— Ти не слухаєш мене? — здивовано перепитав малий. — Чому?

— Зморився дуже, — якомога спокійніше кинув Сухов.

— Складна була операція?

— Так. Дуже складна… — Він уявляв собі операційну, навіював сам собі спокій. Сам себе примушував повірити у власну брехню.

«Якщо я не хвилюватимусь, якщо я подумки не формуватиму думки у слова… До дідька всі внутрішні монологи. Серафим не повинен здогадуватись, про що я думаю…»

Певно, що ці слова також не прозвучали в голові Сухова, хоча думав він саме так. Власне, він змушував себе не думати про це. І йому легко вдавалося розуміти самого себе без слів. Здалося, що він п’є воду не ковтаючи, вода ллється до рота, хочеться ковтнути, але він знає, що цього робити не можна, вода ллється, стікає у шлунок, приємно холодить.

— То слухай мене, Сухов. Ти навіть не здогадуєшся, наскільки все це серйозно для тебе. Якби ти тільки знав, то не сидів би зараз, як мокра курка. Чому такий блідий, Сухов? Ти погано себе почуваєш?

— Втомився дуже.

— То, може, відпочинеш?

— Ні. Все гаразд. Розповідай, Серафиме. Зупинився ти на тому, що є істотою не земного походження, хоча і створений за земною подобою…

— Так, Антоне. Я справді пам’ятаю ту ніч, коли мене створили. Принаймні мені видається, що я пам’ятаю себе навіть одноклітинним. Довкола — якась яскрава темрява, жива темрява, — Серафим заплющив очі і говорив притишено, втаємничено. — І я відчував, розумів ту темряву усім тілом. Вона була доброю, та ніч, та мудра ніч мого народження. Клітина розділилася, і спершу мені видалося, що я почав існувати в двох особах, але