Подвиг Вайвасвати - Олександр Павлович Бердник

— Але як, Нгало?

— Всього не можу сказати. То таємниця жерців. Але трохи поясню. Все живе й неживе — люди, зерна, дерева, тварини — оточені холодним полум’ям. Зосередженим поглядом можна бачити те полум’я. Силу полум’я, закладеного в зерні, перетворюють у вімана на грозову силу, таку, як в блискавиці. Ту грозову силу по трубах посилають від головного ящика в потрібному напрямі — вниз, або вгору, або вбік. Якщо вниз — вімана піднімається в повітря, якщо вбік — летить. Так само кораблі. Для летючих човнів вімана було створено дуже легкий сплав, що вагою дорівнює майже пухові. Ти пробував вімана на вагу, Вайвасвато? Їх треба прив’язувати, щоб вітер не підхопив їх в небо. Дивні відкриття, величні знання. Та куди приклали їх атланти? До чого? Горе нам, горе! Істина відвернулась од нас!

— Де ж дорога до істини, Нгало? — запитав Вайвасвата. — Ти багато знаєш. Чому не скажеш?

Нгала тяжко зітхнув.

— Якби я знав… Якби знав… Сумніви й неміч тіла, страх і вічна покора виссали з мене мужність, з’їли мою силу. Тобі, тобі належить шукати, Вайвасвато. Ти питаєш, де дорога? Ти питаєш, де мета? Як вказати тобі, коли ти не прагнутимеш вперед? Іди, шукай… А ще скажу — навіть найвище знання схиляється перед серцем…

— Перед серцем, Нгало?

— Перед любов’ю, Вайвасвато. Хто вміє любити, той знайде вірну дорогу. Знайде…

Старий учитель загорнувся в накидку, зіщулився, прихилившись до стіни, завмер непорушно. Не можна було розібрати, чи він дивиться в небо, чи спить.

— Нгало… Я слухаю далі…

— Досить, — прошепотів учитель. — Я втомився… Іди, Вайвасвато. І пам’ятай — обережність. Довгі вуха… всевидючі очі… Тут не люблять чистого серця… Іди, Вайвасвато, і приходь завтра. Я розкажу тобі про скам’янілих велетнів, що жили в далекому минулому…

Вайвасвата підвівся, поклонився вчителеві. М’яко ступаючи, спустився спіральними східцями вниз. Зайшов до приміщення, де спали вояки після вартування. В ніс ударив сморід немитих тіл. В зеленому промені грозової трубки заворушився десятник охорони, хрипко спитав:

— Що накаже господар?

— Варту зміниш без мене. Я йду у справі.

— Слухаю, господарю.

Вайвасвата вийшов на чисте повітря. Сторожко оглянувшись, попрямував до саду.

В густому саду — чорні тіні. Шелестять лапатим листям пальми. Гудуть тривожно пахучі кедри. Здається, що за стовбурами причаїлися ворожі постаті. Стежать, вичікують, приглядаються.

Вайвасвата йде сторожко, обережно, як лісовий звір. Навіть гілка не хрусне під його ногами. Ось умовлене місце. Віковічний дуб з товстезним гіллям, опущеним аж до землі. Зеленкувате проміння місяця сипле на темне листя срібні краплі, тче чародійну тканину. Тривожно, моторошно, трепетно…

Вайвасвата ступає під густе гілля, згинається. Пробирається до стовбура. Гарячі руки обвивають його шию, полум’яні вуста цілують його щоки, очі, кучеряву юнацьку борідку.

Він обнімає кохану, мовчить, прислухаючись до пульсу молодого жіночого тіла, до стукоту її серця. Вона підводить, обличчя вгору, і йому звижається в її оці блискуча іскра. Плаче Маруіра чи йому здалося?

— Що тобі, чайко моя?

— Тривожно. Серце віщує біду. Я не можу так. Вічні страхи, вічні терзання… І потім… Вайвасвато… У нас буде дитя…

— Правда?

— Я відчула його під серцем. Я щаслива, мужу мій…

— Маруіро! Дякую за дарунок неба! Але ж, крім радості, це й…

— Знаю. Тепер уже не можна чекати! Щось мусимо діяти.

— Ти гадаєш, що Володар згодиться? Що він віддасть тебе мені?

— Не знаю… Не вірю в це… Краще втекти, перебратись через море в далеку Елладу. Там, кажуть, ще нема такого падіння, як в Атлантісі. Нема чаклунів і жерців. Ми б поселилися десь над морем, біля саду… Нічого не треба! Ти, я і дитя… І небо над нами… Вайвасвато, я так хочу простого людського щастя. Що мені батько Володар? Що мені палац і багатство! Облуда, лихо, падіння…

— Маруіро, але ж ти забула… Ми хотіли дізнатись про його плани. Ми ще досі не знаємо всього…

— Так, — сумно мовила Маруіра. — Я пробувала багато разів. Володар після смерті Гана замкнувся, зі мною не говорить. У Всевидючому Оці нікого застати з ним не можна. Та це й небезпечно. Він великий чаклун, може відчути думку. Тоді —біда! Одне знаю: готується похід. І напевне, туди…

— Він мене призначив воєводою, — сказав Вайвасвата. — Та чому ж нічого не сказав про похід?

— То страшна й таємна справа, — прошепотіла Маруіра. — Ти ж знаєш… Швета-Двипа лиш казка для всіх. За згадку про неї переслідують і навіть карають…

— Маруіро, не можна чекати. Я готуватиму втечу. Треба мати надійний вімана. Все інше я здобуду…

— Вімана нагорі, біля обсерваторії. Я дістану ключі. Лиш треба домовитись про час…

— Доки не повіяли осінні вітри. Важко буде летіти…

— Будь обережний. У Ранатаки є таємне коло жерців, які стежать за Атлантісом. У них Всевидючі Очі, у них магічні дзеркала. Недарма тривожиться серце моє…

— Тоді нам рідше треба зустрічатися, Маруіро, щоб ніхто нічого не запідозрив. Тепер — через два дні, о цій же порі…

— Тільки не тут, коханий. У мене в кімнаті. Візьми ключ від дверей. Пройдеш по східцях, з саду. Я замкну вхід з палацу, відпущу служницю. Ми будемо знову разом, небо моє, радосте моя…

Прудкою ящіркою зникає Маруіра в пітьмі. Тихо йде Вайвасвата назад. А місяць щедро заливає принишклу землю сріблом, розкидає блискучі струни по темних деревах. І бринять ті струни тривогою…

Магічне дзеркало мерехтіло багровими спалахами. Сині, фіолетові, срібні вогні пронизували криваву глибінь. Ранатака вглядався в битву