Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Анатолій Григорович Михайленко

— Що ж, негативний результат корисний теж. Земля вже не витрачатиме сили на дослідження цього району.

Ковалик усміхався, ніби захоплюючись невразливістю Дідуся. Протіс тим часом зважував: до краю стола вже не більше як три кроки. Може, стрибнути вперед і пожбурити в бунтівника настільною лампою? Ні. В нього реакція краща.

А втім, здається, Син починає вагатись. Питає, тамуючи закипаючу лють:

— Що записано в Святині?

Теж непоганий поворот — можна затягнути розмову…

— Я боюся, що ти всадиш у мене кулю, не дослухавши! — усміхнувся Дідусь.

Ондрій, неначе знітившись, витяг руку з кишені. Чудово. Ще десять резервних секунд, коли Протіс торкнеться пульта.

— Так-бо мені спокійніше, Сину. На диску те. що ми поміж собою називаємо “програмою два”.

— Докладніше, Протісе.

Старійшина мимоволі скривився — всупереч звичаю його назвали просто на ім’я.

— Спочатку запрограмований Оракул повідомить деякі правила, що стосуються заснування колонії. Потім виголосить, що настала довгождана мить, час дізнатися про найважливіші таємниці Прабатьківщини. Після цього передача буде перервана начебто щойно прийнятим повідомленням. У ньому йтиметься про те, що всі інші Летючі Світи зустрілися в певному райському куточку Галактики, у володіннях дружньої надцивілізації, яка готова прихистити Гнаних. Отож Онукам слід зібрати наукові дані про Жовте сонце та його планети, залишити групу колоністів, а потім стартувати й рухатися в певному режимі й напрямку.

— Отже, до Землі?

— До неї.

— Ще два-три проміжних покоління…

— Необхідність, — сухо мовив Протіс.

Час було закінчувати комедію. Старий невимушено наблизився до стола, сперся долонею об його край. Ковалик ніби нічого й не помічав — розмовляв наче сам із собою, тихо, задумливо й ущипливо.

…Мені шкода тебе, Протісе. Нічого не можу вдіяти — шкода, шкода, шкода… Так по-дитячому ти ведеш цю гру з непомітним наближенням до пульта… Ох, як мені шкода тебе! Але ти вже поряд із блоком зв’язку. І, якщо я не стану на заваді, вб’єш мене по-справжньому…

— …Одного я не розумію. Ви, перше покоління, не розраховували на нашу свідомість. Заздалегідь не довіряли. Тоді чому ж не сховали всі книжки, всі фільми? Чи не краще було б виростити нас безсловесними, темними, ідеально покірливими рабами? Адже так і надійніше, й простіше…

— Що можуть незрячі залишити своїм нащадкам? Для розвідки, для вивчення щойно відкритих світів, для того, щоб передати знання, ті, хто повернеться на Землю, мають бути розвиненими, повноцінними людьми.

— Чудово! Вирішили одним пострілом двох зайців убити. Виховати інтелектуалів і домогтися, щоб вони добровільно скніли в цій летючій домовині…

Ондрій говорив з їдкою терплячістю, яка мало не перевершувала витримку Протіса. Старійшина зрозумів, що його життя в безпеці, поки Син не з’ясує все до кінця.

— Повноцінна свідомість… Тоді скажи мені: на біса ви вигадали цей балаган із диском? Чому б просто не приховати від усіх “програму два” — аж до прильоту?

— А хто б ввів її в Оракул? — осадив Ковалика Протіс, торкаючи вказівним пальцем біопанелі.

Будь-який квадрат на пульті він знайде навпомацки не обертаючись. Що ж робити? Викликати санітарів? Ворог устигне розрядити всю обойму, зачувши, як вони підбігають до дверей. Ні, потрібне інше рішення… Інше…

— Ну, припустимо, якась одна, втаємничена династія…

— Це не зовсім надійно. Краще застрахувати програму.

— Зрозуміло. За допомогою релігійного табу.

Зараз, — обпекло Протіса. Ось він, вихід. Третій квадрат праворуч. Ще не торкнувшись, можна відчути тепло, що його випромінює біопанель.

— Ох, розумники! — добродушно вигукнув Ондрій. — А знаєш, якби ви нам пояснили… чесно… цілком можливо, що ми б і вирішили летіти далі. До Жовтої зірки. В усякому разі це був би свідомий вибір. Кожне покоління має обрати свій шлях. Кожне… — І не міняючи виразу обличчя, скомандував: — Відійди від стола.

Запізно. Палець Протіса торкнувся шовковистого квадрата. І зразу десь іззовні, над шарами броні й магнітного захисту, вистрілило сопло одного з “малих” орбітальних двигунів.

Курс лишиться незмінним. Тільки похитнеться жилий циліндр. Поштовх зіб’є з ніг Дітей і Онуків. Можливо, постраждає хтось із наймолодших або найслабших. Не велика біда! Головне, щоб упав бунтівник із своїм пістолетом. На здиблений перехнябленій підлозі перемога буде за старим силачем. Хоч який міцний з виду рум’яний рудобородий фавн, Протіс зіб’є його з ніг, зламає кістки, задушить…

…Мені шкода тебе, Протісе! Та все-таки, якщо порівнювати, більш гідні жалю Маріца й малюк. Доведеться робити вибір від імені нашого покоління. Пробач мені, Старійшина, інакше я не можу…

Перш ніж стала дибки каюта, Ондрій натиснув на курок. І в розкотах грому покотився по темно-червоному килиму, ніби намагаючись захистити собою Віру.

Йому наснилися беззубі жебраки, котрі, жалібно й благально дивлячись на нього, роззявляли роти-провалля. Вони хапали його за одяг, мукали, й він, здригаючись од жалю й огиди, дістав із кишені жменю білих, мов цукор, дуже міцних зубів і кинув жебракам… Лахмітники й каліки попадали на землю й, вовтузячись у дорожній куряві, збирали сяючі квасолини, встромляли їх у роти. Він кинув ще жменю, ще… Так тривало доти, доки чийсь владний голос не звелів: “А тепер веди їх до води, загой рани й обмий струпи. Вони діти твої”. Він хотів сказати, що таке під силу лише богові, та не насмілився й повів юрмище жебраків до річки, роздаючи дорогою кутні зуби тим, кому ще не вистачило. “Не забудь позбирати їхні болячки, — нагадав той же голос. — Позбирай і спали їх. Та гляди, щоб добре прогоріло — до кінця. А то вони повернуться і знову обсядуть людей…”

Задзеленчав телефон. Страхіття урвалися — жебраки відступили, згинули в сутінках спальні. Дзвінки йшли довгі, вимогливі, напевне, з міжміської.

— Алло, — сказав Габрієль, сонно притримуючись за стіну.

У трубці щось клацало й гуло, ніби сюди, в дім, доносилося бриніння дротів, що тяглися від міста через непрохідні нетрі й мочарі, через гори й пронизані вітром савани.

— Слухаю, — вже роздратовано мовив письменник.

У трубці тепер одноманітно шелестіло: ніби там, звідки дзвонили, йшов нескінченний, нудний дощ.

— …то ти приїдеш, батьку? — несподівано прорвався чоловічий голос — так, ніби вів далі перервану розмову, й у трубці затенькали гудки відбою.

Габрієль позіхнув. Добре, що хтось переплутав номер чи на станції помилились. Краще вже прокинутися серед ночі, ніж роздавати вві сні жебракам та юродам зуби.

Він не був певен, що засне, тому не став повертатися до спальні й ліг у кабінеті. Якщо сон не прийде, ввімкне настільну лампу й попрацює.

Вочевидь, він усе-таки задрімав. Телефон знову, задзеленчавши, перелякав його, нічні дзвінки завжди