Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Анатолій Григорович Михайленко

— Добре, Сину! Я відповім. Зрештою, ти й сам, напевно, здогадався…

— Секретний пульт?

— Так. У моїй каюті. Я бачу й чую все, що відбувається в будь-якому куточку кйрабля. Я бачив і чув усю вашу розмову. Ти поводився гідно.

Ондрія пересмикнуло від похвали.

— Мабуть, вона поводилась інакше!

— Ми змушені бути нещадними. Вважай, вона була невиліковно хвора. Й до того ж могла заразити всіх.

— Виходить, ти…

— Тебе цікавить техніка? Електричний удар за моїм сигналом. У лінзі — потужний конденсатор.

Протіса, напевно, непокоїла командирська рука в кишені кітеля, тому він поквапився додати:

— Ти сильний, Ондрію, та душею м’якший, ніж ми сподівалися.

Син здригнувся від цього багатозначного ми, що долинуло наче з темряви. Та все ж таки запитав:

— Її здогад справедливий? Про Катастрофу й таке Інше?

Набряклі Протісові повіки повільно зійшлися, волохаті брови опустилися, він докірливо похитав головою.

— Ти не повинен бачити в мені ворога. Ми обидва з проміжних поколінь.

— З тією різницею, що в тебе хоча б дитинство минуло на рідній планеті, я ж народився в цих стінах і помру, не побачивши нічого іншого.

— Мені було дев’ять років, коли мене посадили в зореліт, — повчально сказав Протіс. — Я нічого до пуття не пам’ятаю: ні Прабатьківщину, ні батьків. Скоріше це я тобі маю заздрити. В тебе були мати й батько.

— Дідуню, — несподівано повертаючись і пронизливо дивлячись у вічі, майже прошепотів Ковалик, — скажи мені лише: вона вгадала правду?

Знову довго мовчав Протіс. Тільки іноді зводив брови, морщив лоба, наче дивуючись неслухняності найулюбленішого з вихованців. Нарешті процідив стомливо й поблажливо:

— Гаразд. Ти надто далеко зайшов, Ондрію. Нехай правда буде для тебе останнім випробуванням. Ти пам’ятаєш аварію дев’ятнадцятого року?

— З розповідей батьків. Я був ще зовсім малий.

— Порушився режим постачання антиречовини у фокус відбивача. Будь-якої секунди могло статися повне витікання.

— Ясно. Про це нам казали в школі. Довелося вручну налагоджувати зв’язок з магнітною пасткою. П’ятеро загинуло, — одне слово, цілковита самопожертва…

— Ондрію, пробач мене, але це не привід зубоскалити, — коротко зауважив Дідусь, і командир відчув докори сумління. — П’ятеро членів команди віддали за нас життя…

— І серед них — Вірин батько! — перебив Ковалик, відчуваючи потребу знову узяти гору.

— Так, Вірин батько, — ніби нічого й не сталося, підтвердив Протіс. — Вони рятували Летючий Світ, але, на жаль, більша частка нашого розгінного пального вже перебувала в межах дзеркала; й це пальне, що вийшло з-під контролю, довелося… знешкодити. Викинути геть, у пустку, й там підірвати. Інакше від корабля навіть пам’яті не залишилося б…

— А ось нього я не знав, — сказав Ковалик, напустивши на себе колишню позірну відчуженість.

Він знову дивився на Віру, й кулак його стискався в кишені.

Протіс досадував усе сильніше. Так пошитися в дур, ні! Може, йому варто було зразу відступити в коридор? Ганьба, звичайно, та що поробиш?.. Двоє божевільних — дівчисько й командир. Можна було взагалі не приходити. Послати роботів. Пустити в каюту паралізуючий газ. Ні, Старійшини переоцінили свій вплив, утратили пильність. Надто тривалою й необмеженою була їхня влада. Тепер пізно відступати. А переконати — навряд, навряд… Міцний бичок…

— Не знав, звичайно, як і все твоє покоління.

— Чому ж ви приховували це?

Протіс боковим зором міряв відстань від місця, де він стояв, до блоку зв’язку. Кроків сім, не менше. Треба продовжувати гру.

— Я сподіваюся, ти ще добре пам’ятаєш курс навігації…

— Ви не змогли розвинути потрібне прискорення?

— Еге ж. Довелося берегти кожну крихту антиречовини. Належну частину маршруту ми пройдемо зі швидкістю, близькою до швидкості світла. Але розгін триватиме значно довше від розрахованого…

Ондрій згідливо хитнув головою — і старий ніби ненароком, ніби розминаючись, переступив ближче до краю килима.

— Ну й… оскільки експедиція набула зовсім іншого характеру й для її завершення знадобиться кілька поколінь космонавтів… ми обміркували програму виховання Дітей, склали Заповіді Летючого Світу, побудували Шлюбні Притулки, Будинок Родини, Залу Обрядів і…

— …і нікому не спало на думку просто повернути назад, додому, — спокійно докінчив Ковалик.

Роздратування мало не переплутало всі Протісові карти: він уже ладен був спинити зухвальця, але втримався. Вдав, що пропустив останню репліку Ондрія повз вуха.

— Так. Ми вирішили, що завдання Землі мусить бути виконане будь-що.

Тепер я зрозумів тебе, Протісе. Осяяння зійшло на мене. “Радше це я повинен тобі заздрити…” Звичайно, повинен! У мене були батько и мати. Незграбні й старанні, як і належить взірцевим учням. Та все-таки вони в мене були, а ти своїх ледве пам’ятаєш. І я знаю: для людини є щось важливіше, ніж шлях напролом до мети, шлях, на якому не гребуєш жодними засобами. Є людяність і любов. У тебе батька й матері не було. Тебе вчили роботи. Цікаво, якому ж зарозумілому технареві спало на думку набрати дитячий екіпаж? Заселити зореліт хлопчиками й дівчатками, вирваними з родин, із кола нормального спілкування? Хтось на Землі припустився жахливої помилки! За все це поплатилися вже п’ятеро героїв, поплатилася Віра… Сокиру знято над проміжними поколіннями.

Ні, Протіс, Клюзо й Тенгрі, звичайно, не були якимись особливо жорстокими, бездушними дітьми. Сталася трагедія. Їхнє життя розпланували на десятки років наперед. Електронний Оракул навчив тямущих дітлахів, як дати лад неосяжному корабельному господарству, робити розрахунки й ставити досліди. Згодом кібернетичний Гіменей пояснив їм усе необхідне щодо перших почуттів, таїнства шлюбу й виховання власних малюків. Вони старались, як могли. Електроніка не вчила їх бути потайними, підступними, безжалісними. Просто була Мета, визначена ще на Землі. Були ніжні, вразливі дитячі душі. Не було любові, тепла, вистражданого досвіду старших, найзвичайнісінького батьківського повчання. Моральне почуття вмерло не проклюнувшись. Власні сини й онуки ставали лише знаряддям. Фальшиві документи, сфабриковані відеокадри, Святиня з конденсатором — усе заради обожнюваної Мети.

Мені шкода тебе, Протісе, шістдесятирічний сумлінний школяр. Та зараз уже нічим не зарадиш…

…Прекрасно навчений фанатик, він ходив по килиму й говорив, говорив, говорив. Базікання приголомшувало. Старійшина просторікував про те, як це чудово, що Прабатьківщина-Земля ціла й неушкоджена. Ніякої Катастрофи не було; за століття польоту Земля напевно стане ще могутнішою й прекраснішою; знайти новий дім для зростаючого багатомільярдного людства — це велично й благородно, такого подвигу ще не було в земній історії…

— Ми Не маємо права бути егоїстами, командире.

Рід людський змушений думати про майбутнє, про ті часи коли цілим народам доведеться переселятися на інші зірки. Наші нащадки принесуть радісну звістку. Невже це не виправдання долі проміжних поколінь?

— А якщо планети Жовтого сонця непридатні