Колір магії - Террі Пратчетт

Ринсвінд, Двоцвіт та Гран спантеличено дивились на монету.

— Таки ребро, — сказав Гран. — Ти ж чарівник. То що?

— Я не... не практикую таких чарів.

— Тобто ти їх не знаєш.

Ринсвінд пропустив його шпильку, бо це було правдою.

— Спробуй ще раз, — запропонував він.

Гран вийняв жменю монет.

Перші дві впали звичайно. Так само, як і четверта монета. Третя приземлилась на ребро — так і залишилась. П’ята монета перетворилась на маленьку жовту гусінь і відразу ж поповзла геть у своїх справах. Шоста, сягнувши в польоті найвищої точки, щезла з гучним «лясь!». За хвилю небо загуркотіло і вдарило блискавкою, легенько.

— Гов, ота була срібною! — обурено вигукнув Гран. Схопившись на ноги, він сердито дивився уверх. — Ану, віддай!

— Я не знаю, куди вона поділася, — стомлено сказав Ринсвінд. — Напевне, все ще летить. В усякому разі ті, що я підкинув вранці, не повернулися.

Гран продовжував стояти, задерши голову в небо.

— Як це? — не зрозумів Двоцвіт.

Ринсвінд зітхнув. Власне того він і боявся.

— Ми приблукали у зону з високим показником магії, — сказав він. — Не питайте чому. Колись давно тут, очевидно, сформувалося потужне магічне поле, а ми тепер відчуваємо на собі його побічний ефект.

— Атож, — сказав, проходячи мимо, якийсь кущ.

Голова Грана різко опустилася.

— Ти хочеш сказати, що це — одне з тих самих місць? — спитав він. — Вибираймося звідси!

— Добре, — погодився Ринсвінд. — Якщо ми підемо назад по власних слідах, можливо, нам і вдасться. Приблизно через кожну милю можемо зупинятися і підкидати монету.

Він негайно підхопився на ноги і почав пакувати речі назад у свої в’юки.

— Що? — розгубився Двоцвіт.

Ринсвінд зупинився.

— Послухай, — різко почав він. — Тільки не сперечайся. Ми йдемо далі.

— Але ж воно нормальне на вигляд, — сказав Двоцвіт. — Ну хіба що трішки малонаселене, та й усе...

— Еге, — сказав Ринсвінд. — Дивно, чи не так? Ходімо!

Десь угорі, понад їхніми головами, щось ляснуло — наче вперіщили батогом по мокрому камені. Тоді якась блискуча невиразна тінь промайнула над головою Ринсвінда, здійнявши хмару попелу над багаттям, і наступної миті туша кабана, злетівши з рожна, шуганула у височінь.

Вона зробила віраж, щоб не зачепити групу дерев попереду, тоді вирівняла курс і, з гучним ревом описавши невелике коло, полетіла в напрямку Середини світу, залишаючи позаду сліди, наляпані по землі гарячим свинячим жиром.

— Що вони зараз роблять? — спитав старий.

Молода жінка заглянула у кришталеву кулю.

— Прямують до Узбіччя, дуже швидко, — відповіла вона. — До речі — з ними все ще ота скриня на ніжках.

Старий захихотів — у темному запорошеному склепінні це прозвучало якось недоречно.

— Мудра грушка, — зауважив він. — Чудово. Так, гадаю, це те, що нам треба. Подбай про це, моя люба — а то, чого доброго, ще вислизнуть поза межі дії твоєї сили?

— Замовкни! Або...

— Або що, Ліссо? — сказав старий чоловік (те, як він сидів — безформною масою у витесаному з каменю кріслі — здавалося дивним у цьому тьмяному освітленні). — Ти вже вбила мене одного разу, пам’ятаєш?

Вона пирхнула і підвелася, зневажливо тріпнувши волоссям. Воно було руде, помережане золотавими ниточками. Випроставшись, Лісса мала справді приголомшливий вигляд. Вона була практично гола, не враховуючи кількох мізерних клаптиків найтоншої кольчуги та чобіт для верхової їзди зі шкіри дракона, що вигравала усіма барвами веселки. З одного чобота виглядала тростина для верхової їзди, незвична з огляду на дві особливості: вона була десь як спис завдовжки і мала наконечник із маленькими сталевими шпичаками.

— Моєї сили вистачить, не хвилюйся, — холодно сказала вона.

Невиразна тінь, здавалось, кивнула або принаймні заколихалась.

— Як ти продовжуєш мене запевняти, — почулося у відповідь. Лісса пирхнула знову і вийшла з келії.

Її батько навіть не поглянув їй услід. По-перше, тому, що, оскільки він помер ще три місяці тому, його очі, зрозуміло, були не в найкращому стані. А по-друге тому, що оскільки він був чарівником — чарівником п’ятнадцятого рівня, навіть якщо вже покійним — його оптичні нерви довгий час були налаштовані на сприйняття рівнів та вимірів, що виходили далеко поза межі звичайної реальності, тож були дещо неефективні, коли йшлося про сприйняття звичайного земного світу. (За його життя вони здавалися його оточенню химерними, як у комах — з вісьмома гранями). До того ж, перебуваючи тепер у тому вузькому просторі між яскравим живим світом та похмурим світом мертвих тіней, він міг охопити поглядом усю Причинність, як вона є. Ось чому він, разом зі слабкою надією на те, що цього разу його нікчемну доньку таки уб’ють через її амбіційність, не переймався тим, щоб за допомогою своїх визначних здібностей дізнатися більше про трьох мандрівників, які чимдуж утікали з його королівства.

За кількасот ярдів звідти Лісса намагалася дати лад своїм думкам, спускаючись стертими сходинами, що вели в підземелля Вірмберґу. За нею слідував десяток вершників. Раптом саме це і є ота нагода? Може, ось він — шлях розірвати замкнуте коло і посісти трон Вірмберґу. Він по праву належав їй, звичайно; але згідно традиції тільки чоловік міг бути правителем Вірмберґу. Це неабияк дратувало Ліссу, а коли вона сердилася, Сила текла через неї інтенсивніше, і дракони ставали особливо великими й потворними.

Якби у неї був чоловік, все було б інакше. Бажано, якийсь дужий парубок із довгими руками і куцими мізками. Хтось, хто б робив, що йому велять.

Найбільший з усіх трьох, що утікав з драконових земель, міг би підійти. А якщо б раптом вийшло навпаки, то у драконів завжди добрий апетит і годувати їх потрібно регулярно. А вона вже подбає, щоб вони були мерзенні.

Мерзенніші, ніж зазвичай — в усякому разі.

Вона пройшла сходами крізь кам’яну арку і наблизилася до вузького виступу під самим дахом великого грота, де ночували дракони.

Сонячні промені, пробиваючись через численні отвори у стінах, прошивали запорошену пітьму, наче тонкі бурштинові смолоскипи, що зберігали в собі мільйони золотистих комах. Внизу, у напівмороці, не було видно нічого. Нагорі...

Кільця для прогулянок брязнули так близько біля Ліссиної голови, що вона могла б торкнутися одного з них, лиш простягнувши руку. Вони висіли тут повсюди, розтягнуті від краю