Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Така мализна — дві хвилини. Але ж за сто двадцять секунд він устигне віддати все, що він знає, все, що записане, наче на стрічці, у невеличких клітинах його мозку.

Вольд зосередився. Йому здавалося, що він спокійний.

Пора… Тільки б утримати ясною свідомість, нехай відлік двом хвилинам розпочнеться з цієї миті.

Тисячі гнучких ниток припали у стрімкому потоці до його голови, до лоба, до тім’я, вони нахилилися над ним, незрушним на підлозі, ніби хоботки метеликів. Вони звивалися. Вони вибирали з нього все у свідомість, мозок, душу, знання — клітину по клітині, нейтрон за нейтроном.

На мить у пам’яті виринули знайомі обличчя. Анна. Гамов. Вони щось ніби говорять, але він знає — зараз їх слухати зась. І нараз вони щезли, загубилися серед жовтих цяткованих зірок. І зірки вже не зірки, а заметільні сніжинки. Крізь сніг мчать назустріч вогню. Ось вони, поряд, ступи тільки крок — і дістанеш рукою.

… Вольд уже не чув, як через годину в центральному коридорі загупали дві пари ніг. Вони загуркотіли і зупинилися перед дверима. Ніхто їх не відчинив, і тиша запала, наче в льоху. Але якби професор і Копнін зайшли всередину, вони були б безсилі щось змінити. І Вольд не почув би їх і не впізнав. Професор і Копнін вийшли з своєї кімнати приблизно на півтори години раніше. Оскільки Вольда не застали вдома, то подалися коридором до відсіку управління, і по дорозі Гамов розвивав гіпотезу, з якою він ознайомив Вольда ще раніше.

За його твердженням, тепер швидкість у корабля була менша, ніж під час стрибка у мікропростір. Для повернення треба вдатися до законів мікрогалактики. Їх привів сюди невблаганний кодекс фізики, і якби цей кодекс не зазнав змін, то досить було збільшити швидкість вище порога, як вонп опинилися б у третій системі простору, ще більш мікроскопічній, потім у четвертій і так до безконечності. Але тепер, по тому, як вони перейшли в мікроспстему, змінився знак у рівнянні руху. Рівняння набувало зовсім іншого значення: при збільшенні швидкості корабля вище порога фізичні закони мікросвіту забезпечували перехід у стару систему координат. Тобто, щоб повернутися в свою Галактику, досить було збільшити швидкість.

— Але перш ніж це станеться, — говорив професор, легенько взявши Копніна під руку, — перш ніж ми повернемося туди, звідки прибули, мине чимало часу. Чому? Бачите, коли вже на те, ми повинні повернутися в наш світ — якщо нам пощастить це зробити — тієї ж миті, коли ми щезли, коли корабель потрапив у мікрогалактику. Але для цього, хоч як дивно, час має змінити свій хід на зворотний, інакше-бо ми не повернемося тієї ж миті. Щось на зразок кінострічки, яку пускають не з того кінця. Але цей незвичайний фільм буде хорошою ознакою, він засвідчить про те, що ми повертаємося. Вам хочеться повернутися?

— Не бачу різниці, все залишилося як і досі.

— Не жартуйте. Так не жартуйте… ми самі змінилися, тому й різницю помітити важко. Найцікавіше те, що в нашій пам’яті від цієї пригоди не залишиться щонайменшого сліду. Якщо тільки коли-небудь вона закінчиться. Ні в кого не збережеться про неї жодних спогадів — бо час поверне у своєму бігові назад, власне кажучи, не час, а процеси. Ми про це забудемо. В пам’яті зітреться все, наче на магнітній стрічці. В мене зараз таке відчуття, ніби я страшенно втомився, ніби мене привалило брилою часу. Ви нічого не відчуваєте?

— Так, щось сталося, у мене… мої губи ледве розтуляються. Ось двері, мені чомусь здається, що Вольд там. Але я не можу… підняти руку.

Коли Копнін вимовив цю фразу перед зачиненими дверима, Вольд саме почав здійснювати план, згідно з гіпотезою Гамова. Цієї миті він увімкнув себе в систему управління.

Анна — ось вона, перед ним. Її очі усміхаються — не губи, не обличчя, а очі. Вольд ховає мокру сітку до кишені. Невеличкі ранкові хвилі котяться озером. «Химерне відчуття, — розмірковує Вольд, — ніби все це зі мною колись уже трапилося. Давно, давно». Вольд навіть приклав руку до лоба — щось дуже знайоме у виразі обличчя Анни. Таке знайоме, що він, здається, може прочитати на цьому обличчі все, що Анна зараз йому скаже…

Але він так нічого і не пригадав. Жовті зірки стерлися в його пам’яті. Розповів би зараз йому хто-небудь всю правду — Вольд не повірив би. Наче на кінострічці, яку запущено з кінця, усе, кадр за кадром, пройшло б у зворотному напрямку, починаючи з тієї хвилини, коли Копнін з професором зупинилися біля зачинених дверей. І кадр за кадром, у згоді із законами фізики, стерлися всі спогади про країну жовтих зірок. Це була плата за повернення.

Вони повернулися у свій світ, у світ наш, у той самий ранок, з якого вони щезли, розчинилися всередині якого-небудь електрона, заблуканого в галактиці. Можливість перейти, перебратися в мікрогалактику після шаленого стрибка швидкості через місцеве викривлення простору знову стала для них ймовірним математичним символом, і не більше.

Час повернувся до свого першопочатку. Анна запитала:

— Ви завжди встаєте раніше од усіх, Вольде?

— Ні-ні, але сьогодні я встав таки рано. Іноді хочеться зійти із узвичаєної колії… Подумати тільки: зробити корабель несхожим на корабель… І чому це з нами нічого не відбувається? Копнін сказав якось, що в космосі від нудьги можна померти, на Землі куди цікавіше.

Збоку могло видатися, що чоловік собі просто спав, напівлежача в кріслі. Але якби залишитися