Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Професор Гамов карбованою, нестаречою ходою пройшов уперед й окинув поглядом кімнату — тільки скельця окулярів зблиснули. Розмова урвалася. Вольд раз у раз поглядав на двері — Анна затримувалася. Хтось сів поруч на стілець, він хотів було чемно сказати, що місце зайняте, повернув голову — та це ж Анна! «Як це я вас проґавив?» Анна приклала палець до губів: «Ох, попросить нас зараз професор говорити замість нього».

Гамов відповідав зараз на чиєсь запитання.

— Уявіть, — казав він, — що ми ретельно виготовили копію… гм, ну, скажімо, будильника, копію в одну десяту натуральної величини. Чи буде вона працювати? У принципі — буде. Виходить, вся суть у масштабі. Ось тут і дає про себе знати релятивістський парадокс. Справді, якщо масштаб зменшення не позначався б якісно, чи потрібно було б швидкість космічних кораблів обмежувати? У принципі ні. Зросла швидкість — й одразу у повній згоді з теорією відносності зменшилися б розміри. Наблизили швидкість до світлової — розміри корабля з усім його начинням та екіпажем стають на певний час мікроскопічними. Зменшили швидкість — усе повернулося до норми. Дуже просто. Але лише, виявляється, до певної межі. Чітко доведено, що за бар’єром можливих швидкостей повинен відбутися якісний стрибок. Чи можна після цього знову повернутися, так би мовити, до висхідного стану? Чи відновляться нормальні розміри, пропорції, якщо швидкість зменшити? Відповісти на це не так просто. Зовсім не так просто… Отже, ми переходимо до нового усталеного стану. Мікростану. Трапилося б таке з космічним кораблем, його не вдалося б роздивитися навіть у найпотужніший мікроскоп.

Іноді в мене запитують, що це за стан і як це ми разом з атомами, з яких самі складаємося, й електронами, що мчать по орбітах, можемо стати частиною, скажімо, того ж електрона? Бо ж саме так і є насправді. У мікроскопі електрон стає для нас ніби новою галактикою — такий велетенський масштаб перетворення. Чи немає в цьому суперечності, запитують мене. Звичайно, ні. Іграшковий автомобіль від справжнього відрізняється не тільки розмірами. Так і в нашому випадку. Атоми в тому розумінні, в якому ми їх звичайно маємо на увазі, вже не існують. Усе, що нас оточує, та й ми самі, відразу ж позбувається, так би мовити, будівельних деталей в колишньому розумінні — їх місце займуть значно менші цеглинки. Вони у стільки ж разів менші за колишні «будівельні» блоки, у скільки разів електрон менший за галактику. Узвичаєні поняття зникнуть або переінакшаться. Але форми збережуться ті самі. Зовнішні форми не зазнають змін. Усе залишається ніби на своїх місцях: по трубах так само тече вода, цвяхи, як і досі, міцно утримують дошки, скло розбивається від удару каменя. Тільки ось уже труби складаються не з атомів, у воді ми не знайдемо колишніх молекул, цвяхи лише за формою цвяхи, у скло поціляє не камінь, а мізерна копія з нього, до того ж невідомо з чого виготовлена. Речі ніби відіб’ються в чарівному дзеркалі гномів. Якби нам, людям, вдалося подивитися в це дзеркало, то ми побачили б у ньому себе — крихітних ліліпутів, які намагаються розв’язати задачу про порошинку та галактики. Ясна річ, зміняться і закони, інакше все розсиплеться прахом. Знаки в деяких фізичних рівняннях поміняються на зворотні. Де був мінус, там з’явиться плюс. Наприклад, у законі Кулона. Можливо, що однойменні заряди будуть не відштовхуватися, а навпаки, притягатися. Другий приклад: доцентрова сила… Може видатися, що у певних випадках причина і наслідок ніби поміняються місцями, але це питання дуже складне. Деякі найпростіші експерименти будуть виглядати дуже незвичайними. Пелюстки електроскопа притягнуться, клаптики фольги, наелектризовані одним гребінцем, прилипнуть один до одного. Все залишиться ніби на місцях, зменшене у більйони разів, а дія і протидія поміняються знаками.

… Гамов неуважливо замовк. В останньому ряду хтось знічев’я спробував освіжити у пам’яті курс шкільної фізики. У тиші пролунав збентежений вигук. Вольд трохи підвівся. Праворуч від нього на невеличкому столику блищало «золотце» від цукерок.

— Що трапилося? — запитав Гамов.

Хтось показав йому на гребінець.

— Що, що? — перепитав він, не розуміючи.

— Дослід з гребінцем не виходить.

— Не може бути. Це робиться так… Заряджаються дві невеличкі… одну хвилинку… дві невеличкі смужечки папіросної фольги. Ось вони, бачите? Я доторкнувся гребінцем до кожного папірчика. У них тепер однаковий заряд, і, як бачите, вони одна від одної відштовх… гм…

Професор мигцем поглянув на вузенькі смужечки фольги і зблід. Вони щільно притиснулися одна до одної.

Вольд зачинив за собою двері. Темрява зустріла його тихим шепотом, булькотінням, ніби у тісті лопалися пухирці — це по уцілілих каналах управління кораблем, у хімотронах, у підсилювачах перебігали сигнали.

В ілюмінаторі жевріли зірки — тьмяні жовті цятки, зовсім ніби невеличкі ліхтарики. Сріблясті відблиски тремтіли на підлозі, чорні тіні приховували по кутках павутину трубок-каналів.

Вольд увімкнув сигналізатори. «Все гаразд, усе гаразд, — тихо проспівали вони. — Політ проходить нормально, швидкість 0,8 с». Що й казати, цим штучним ниточкам, цим полімерним ланцюжкам, по яких снували електрони, управляючи кораблем, ніколи не збагнути, що для людей тим часом усе змінилося, що жовті зірки за вікном умістяться в одному-єдиному атомі якої-небудь дитячої іграшки. Для них, як і досі, все гаразд.

Власне, електрони це вже не електрони, а щось інше… Що там професор говорив про біотоки?.. Ах, так, біотоки є не причиною, а швидше наслідком процесів в організмі. І все ж… Логіка… Повинна змінитися сама людська логіка. Дивина. Навряд.

Тепер Вольд на дві