Остання збірка - Роберт Шеклі

— Гадаю, саме так. Він обмежений коректно поставленими запитаннями, а ці запитання вимагають знань, яких ми не маємо.

— Отже, ми навіть не зможемо вірно сформулювати запитання? — обурився Моран. — Не вірю. Повинні ж ми знати хоч основні істини. — Він повернувся до Відповідача і запитав. — Що таке смерть?

— Я не можу пояснити антропоморфізм.

— Смерть — це антропоморфізм! — вигукнув Моран, і Лінгман швидко обернувся. — Нарешті ми хоч трохи зрушили з місця.

— Чи реальні антропоморфізми?

— Антропоморфізми можна класифікувати умовно як А — хибні істини або в — часткові істини з погляду часткової ситуації.

— Що можна сказати в цьому випадку? — І те, й інше.

Нічого конкретнішого вони не домоглися. Моран не міг витягнути з Відповідача нічого більшого. Минали години, але істина вислизала їм з рук все далі й далі.

— Можна збожеволіти, — не витримав Моран. — Перед нами розгадки усіх таємниць Всесвіту, але вони відкриються лише за умови, що ми поставимо правильне запитання. Але звідки ми можемо знати правильні запитання?!

Лінгман сів на землю, прихилився до кам'яної стіни й заплющив очі.

— Дикуни — от хто ми з вами, — продовжував Моран нервово походжаючи з боку в бік перед Відповідачем. — Уявіть собі бушмена, який приходить до фізика й питає його, чому не можна пустити стрілу в Сонце. Вчений може пояснити це лише своїми поняттями. Що при цьому трапиться?

— Вчений навіть не буде намагатися, — ледь чутно промовив Лінгман. — Він одразу зрозуміє марність пояснення.

— Гаразд, — сказав Моран нетерпляче. — Як ви можете пояснити бушменові обертання Землі? Або, наприклад, як пояснити йому принцип відносності, не поступившись при цьому науковою точністю?

Очі Лінгмана були заплющені, він не відповів.

— Ми — бушмени. Ні! Мабуть розрив значно більший. Скажімо, хробак і надлюдина. Хробак бажає дізнатися про природу гною і чому його так багато. От вам і Відповідач.

— Може вже підемо, сер? — запитав Моран. Пальці Лінгмана були стиснуті, очі заплющені, щоки запали.

— Сер! Сер! — легенько потряс його Моран. Відповідач знав, що це не відповідь.

Самотній на своїй планеті, не великій і не малій, а саме такого розміру, як треба — Відповідач чекав. Він не міг допомогти людям, які приходили до нього, тому що навіть Відповідач має певні обмеження.

Всесвіт? Життя? Смерть? Багрянець? Вісімнадцять?

Часткові істини, напівістини, крихітні часточки великого Запитання.

У вічній самотності Відповідач бурмоче сам до себе правильні запитання, які ніхто не може зрозуміти.

Запитання, які ніхто ніколи не поставить, адже відповідач пам'ятає те, що його Творці знали, але забули.

А для того, щоб правильно поставити запитання, завжди треба знати майже всю відповідь.

Особливий старательський

Всюдихід м'яко котився по хвилястих дюнах. Його шість широких коліс піднімалися й опускалися, немов велетенські спини тандему слонів. Невидиме сонце палило крізь мертвотно-бліде небо, виливаючи свій жар на брезентовий тент машини й відбиваючись від розпечених пісків.

«Не спати,» — сказав собі Морисон, повертаючи всюдихід на вірний курс, визначений за компасом.

Уже двадцять перший день він їхав венеріанською Скорпіоновою пустелею; двадцять перший день боровся зі сном за кермом всюдихода, що, похитуючись з боку в бік, перевалювався з однієї піщаної хвилі на іншу, їхати вночі було б легше, але тут надто часто доводилося об'їжджати стрімкі яри й валуни розміром з будинок. Тепер він розумів, чому люди завжди їздили крізь пустелю по двоє: один вів машину, а інший термосив його, не даючи заснути.

«Але самому краще, — нагадав собі Морисон. — Удвічі менше запасів і менше шансів випадково виявитися убитим».

Він почав клювати носом і змусив себе підвести голову. Перед ним за поляроїдним вітровим склом колихалася й танцювала пустеля. Всюдихід кидало й гойдало з підступною м'якістю. Морисон протер очі й увімкнув радіо.

Він був високий, смаглявий, мускулястий хлопець з коротко підстриженим чорним волоссям і сірими очима. Морисон приїхав на Венеру з двадцятьма тисячами доларів у кишені, щоб тут, у Скорпіоновій пустелі, сколотити собі статок, як і багато інших перед ним. У Престо — останньому населеному пункті на краю пустелі — він придбав спорядження й всюдихід, після чого в нього лишилося всього десять доларів.

У Престо десяти доларів йому вистачило рівно на одну випивку в єдиному на все місто салуні. Морисон замовив віскі з содовою, випив із шахтарями та розвідниками, посміявся над вигадками старожилів про зграї вовків та ненажерливих птахів, що траплялися в глибині пустелі. Він знав усе про сонячну сліпоту, теплові удари й несправності телефону. Морисон був упевнений, що з ним нічого подібного не трапиться.

Але тепер, подолавши за двадцять один день 1800 миль, він навчився поважати цю безводну масу піску й каменю, втричі більшу за Сахару за площею. Тут і справді можна загинути! Але можна й забагатіти. І саме це він мав намір зробити.

З приймача почулося гудіння. Повернувши регулятор гучності на максимум, він ледь почув звуки танцювальної музики з Венусборга. Потім сигнал пропав, залишилось лише гудіння.

Морисон вимкнув радіо й міцно вхопився за кермо обома руками. Розтиснувши одну руку, він поглянув на годинник: дев'ята п'ятнадцять ранку. О десятій тридцять він зробить зупинку й трохи поспить. У таку спеку треба відпочивати. Але не більш як півгодини. Десь попереду на нього чекає скарб, і його треба знайти раніше, ніж вичерпаються припаси.

Там, попереду, неодмінно має бути вихід дорогоцінної золотоносної породи! Останні два дні він відстежує її сліди. Це може виявитись справжнім Ельдорадо, і йому пощастить, як поталанило Керкові у вісімдесят дев'ятому чи Едмондсону й Арслєрові в дев'яносто третьому. Тоді він зробить те саме, що зробили вони: замовить «Особливий старательський» коктейль, яку б ціну за нього не заломили.

Всюдихід рухався вперед, долаючи незмінні п'ятдесят кілометрів на годину. Морисон намагався зосередити увагу на випаленому жаром жовто-бурому ландшафті. Ось той вихід піщанику такого самого кольору, як волосся Джейні.

Коли він розбагатіє, вони з Джейні одружаться і куплять собі ферму в океані. На цьому його старательство закінчиться. Досить однієї багатої жили, щоб він зміг купити ділянку акваторії темно-синього Атлантичного океану. Можливо, дехто вважає розведення риби нудним заняттям, але його воно цілком улаштовує.

Він виразно уявив собі, як пасуться у планктонних садках зграї макрелей, а він зі своїм вірним дельфіном спостерігає, чи не блисне сріблом хижа баракуда