Остання збірка - Роберт Шеклі

Якщо говорити про розміри, то одні вважали Відповідач велетенським, а інші — крихітним. Це був надзвичайно складний пристрій, хоча дехто вважав, що насправді він дуже простий.

Але Відповідач знав, що він — такий, яким повинен бути. Адже, зрештою, він — Відповідач. Він знав.

Хто його створив? Що менше про них говорити, то краще.

Вони теж знали, але ніколи нікому не казали, чи тішить їх це Знання.

Вони збудували Відповідач на допомогу менш розвиненим расам — і відбули своїм особливим способом. Куди? Про це знав лише Відповідач.

Тому що Відповідач знає все.

Він стояв на своїй планеті, що оберталася довкола своєї зірки. Минав час: нескінченно довго для одних і миттєво для інших, а для Відповідача — як раз стільки, скільки треба.

Усередині нього зберігалися відповіді. Він знав природу речей, і чому вони такі, якими є, і чим вони є, і що все це означає.

Відповідач міг відповісти на будь-яке запитання, якщо воно було правильно сформульоване. І він хотів цього. Він прагнув відповідати!

Бо яким ще міг бути Відповідач?

Бо що ще він мав робити?

Отож, він чекав на створіння, здатні прийти й запитати.

— Як ви почуваєтесь, сер? — співчутливо промовив Моран, повільно пропливаючи над старим.

— Краще, — з кволою посмішкою відгукнувся Лінгман. Хоча Моран витратив величезну кількість палива, щоб

вийти в космос з мінімальним прискоренням, немічному серцю Лінгмана це не сподобалося. Воно то комизилося й опиралося, не бажаючи працювати, то раптом починало немилосердно калатати об грудну клітку, в якийсь момент навіть здавалося, що воно от-от зупиниться, просто з принципу. Але в невагомості стало легше — серце запрацювало.

У Морана не було подібних проблем. Його міцне тіло легко витримувало будь-які навантаження. Однак у цьому польоті йому не доведеться їх переживати, якщо він хоче, щоб старий Лінгман залишився живим.

— Я ще житиму, — пробурмотів Лінгман, відповідаючи на невисловлене запитання. — Житиму стільки, скільки треба, щоб дізнатися. Моран торкнувся пульта, і корабель ковзнув у підпростір, мов карась у сметану.

-Ми про все дізнаємося. — Моран допоміг старому звільнитися від ременів. — Ми знайдемо Відповідач!

Лінгман упевнено кивнув своєму молодому напарникові. Довгі роки вони підтримували й підбадьорювали один одного. Ідея належала Лінгманові. Моран приєднався до нього після закінчення Каліфорнійського технологічного інституту . Разом вони досліджували чутки й легенди всієї Сонячної системи. Легенди про давню гуманоїдну расу, яка знала відповіді на всі запитання, побудувала Відповідач і зникла.

-Подумати лишень! Відповідь на будь-яке запитання! — сказав Моран. Він був фізиком і мав до Відповідача чимало запитань. Розширення Всесвіту, природа ядерних сил, «нові» й «наднові» зірки, формування планет, червоне зміщення, відносність часу й простору та тисячі інших.

— Авжеж, — погодився Лінгман.

Він підплив до відеоекрана й поглянув в неозору далечінь підпростору. Лінгман був біологом і літньою людиною.

Його цікавили лише два запитання.

Що таке життя?

Що таке смерть?

Після тривалого періоду збору багрянцю, Лек та його друзі зібралися погомоніти. Довкола густих зоряних скупчень багрянець завжди рідшав: чому — нікому не відомо. Тож було про що говорити.

— Знаєте, — промовив Лек, — спробую-но я знайти цей Відповідач.

Лек говорив мовою Олграт — мовою твердого рішення.

— Навіщо? — запитав Ілм мовою Гвест, мовою веселого жартування. — Навіщо тобі знати, якісь речі? Хіба збирання багрянцю для тебе замало?

-Авжеж, — відгукнувся Лек, мовою твердого рішення, — мало.

Велика праця Лека і його народу полягала в збиранні багрянцю. Вони ретельно, по крихтах вишукували багрянець, вкраплений у різні субстанції космосу, й згрібали у велетенську купу. Навіщо — ніхто не знав.

-Я гадаю, варто було б запитати, що таке багрянець? — запропонував Ілм, відсуваючи зірку й лягаючи на її місце.

— Неодмінно, — сказав Лек. — Ми надто довго жили в невіданні. Нам треба усвідомити справжню природу багрянцю та його значення у світобудові. Ми повинні знати, чому він керує нашим життям. — Для цієї промови Лек скористався Ілгретом — мовою знання, що зароджується.

Ілм та інші не намагалися сперечатися, навіть мовою суперечки. Вони знали, що знання — важлива річ. Споконвіку Лек, Ілм та інші збирали багрянець.

Настав час отримати відповідь на найголовніше запитання Всесвіту: що таке багрянець і навіщо згрібати його на купу?

Певна річ, Відповідач міг повідомити їм про це. Усі чули про Відповідач, створений давно забутою расою, схожою на них.

— Запитаєш у нього ще щось? — поцікавився Ілм.

— Не знаю, — знизав плечима Лек. — Можливо, запитаю його про зірки. По суті, більше нічого важливого немає.

Лек і його брати жили від Початку Часів, тому вони не думали про смерть. їхня кількість завжди була незмінною, отже, вони не думали про життя.

Але багрянець? І купа?

-Я йду! промовив Лек на діалекті

рішення-на-грані-вчинку.

— Щасти тобі! — дружно побажали йому брати мовою щирої прихильності.

І Лек пішов від них, легко перестрибуючи із зірки на зірку.

Сам на маленькій планеті, Відповідач терпляче чекав на Запитувачів. Час від часу він сам собі нашіптував відповіді. Це був його привілей. Він знав.

Він чекав. І будь-яким створінням ніколи не було надто пізно або надто рано для того, щоб прийти й запитати.

Їх було вісімнадцятеро й усі зібралися в одному місці.

— Я звертаюсь до Закону вісімнадцяти! — вигукнув один. Тут з'явився інший, якого раніше не було, породжений Законом вісімнадцяти.

-Нам треба звернутися до Відповідача! — заявив один. — Нашим життям править Закон вісімнадцяти. Там, де є вісімнадцять, неодмінно з'являється дев'ятнадцятий. Чому так?

Ніхто не міг відповісти.

-Де я? — запитав новонароджений дев'ятнадцятий. Один відвів його убік, щоб розповісти. Залишилося сімнадцять. Стабільне число.

— Крім того, ми повинні дізнатися, — заявив інший, -чому всі місця різні, хоча між ними немає ніякої відстані.

Це була проблема. Зараз ти тут, потім ти там. І все. Ніякого пересування, ніякої причини. Ти просто в іншому місці.

— Зірки холодні, — вигукнув один.

— Чому?

— Треба піти до Відповідача.

Вони чули легенди, знали перекази. «Колись тут жив народ — такі як ми! — і вони Знали. І побудували Відповідач. Потім вони пішли туди, де немає місця, але багато відстані».

149

-Як туди потрапити? — скрикнуло немовля-дев'ятнадцятий, уже сповнене знання.

— Ми