Кришталевий край - Дмитро Бузько

— Бо він мені дорогий, — відказала Валя, — він дорогий мені так само, як вам, так само, як…

Валя спинилася й почервоніла від того, що вона хотіла, не подумавши, сказати. Вже давно її почуття до Грубера перейшло межі товариської приязні та пошани. Однак хіба ж годиться про це казати йому? Навіщо йому, молодому вченому, її дівочі почуття?

Грубер бачив, як дівчина засоромилася. «Невже?» ворухнулася в нього надія… В цю хвилину вони вже були там, де нарізали готові шибки. Важко гойдалися великі листи, що вийшли з машини без вад, дзеленькотіли дрібніші шибки різного розміру, нарізані тоді, коли стрічка тріскалася. Скрізь стояли стоси шибок. У масі вони були блакитні. І ця блакить, ніби шматки весняного неба, сповнювала велике пріміщення. Саме цієї миті сонце, видершись із клаптів хмар, ударило землю золотими весняними стрілами. Стріли пробили вікна заводу й розсипалися на блакиті шибок. Чари весни торкнулися Грубера й Валі. Обоє мовчали. Грубер хотів спитати Валю, що вона мала сказати. Валя це відчувала й сердилась на себе й за те, що вона не дотримала слова, і за те, що, почавши говорити, побоялася кінчити. Кінець кінцем, вирішила вона, треба завжди говорити правду, і сміливість узяла гору над традиційною соромливістю.

— Я хотіла сказати, — вимовила дівчина, — що ваш винахід мені так само дорогий, як і ви…

І замість втупити очі в землю, дівчина на мить сміливо глянула на вченого. В її чудових сірих очах було написано: робіть собі, що хочете, й думайте, як хочете, а я не боюся.

— Це велика радість для мене, — тільки й міг вимовити стиха Грубер.

І раптом його вираз обличчя дивно змінився. В очах засвітилася гостра думка, й брови напружено нахмурилися.

— О! — здивовано вигукнув він потім і, вихопивши з кишені записну книжку, почав щось хутко записувати.

Валя завмерла. Грубер стояв поруч, і вона бачила, що він пише.

— Валю, — сказав Грубер, кінчивши записувати, — я пригадав формули тих хімічних процесів, що відбуваються під час утворення скла. Вони допоможуть розкрити нові способи виробництва скла…

Вчений це вимовив тихо. Але грім переможних фанфар бринів у його голосі.

Піонерка Ліна мешкала в одному з нових будинків на околиці великого промислового міста, коло парку, і тому парк був для неї звичайним місцем розваг і відпочинку.

Недалеко від парку — аеродром. Повітряні кораблі часто підносяться й знижуються над парком. Ліна кожний раз, як гудів у повітрі мотор, задирала голову, і її кирпатий носик стирчав догори, аж поки літак не зникав з поля зору. Особливо подобалося дівчині, коли літак летів зовсім низько. Він тоді був такий великий, такі могутні були його крила, а головне — можна було все роздивитися.

Ліна вже добре знала літаки. Вона чимало читала про них, пробувала навіть прочитати товсту книжку про літаки, написану зовсім не для дітей. Книжки Ліна не подолала, але зрозуміла, що їй треба ще багато вчитися, і тоді вона зможе читати такі книжки. А вони Ліні дуже цікаві, бо дівчина за всяку ціну хоче знати літаки й стати пілотом, щоб літати над парком на величезних крилах і робити в синій височині карколомні вправи, від яких аж серце спиняється в того, хто на них дивиться з землі.

Цього весняного погожого дня Ліна по обіді, як звичайно, побігла з подругами погуляти до парку. Навколо було якось незвично тихо. Не видно й не чути було літаків. Чому? Навіть дивно.

Та ось почулося так добре знайоме гуркотіння. Літак здіймався вгору. Один, другий, третій…

Ліна схопилася й, задерши голівку, чекала. Зараз над парком попливуть велетенські стальні птахи. Проте їх щось не видно було, хоч мотори ревіли зовсім близько, над головою. Ось вони раптом вщухли…

«Літаки сідають, ледве піднявшись», думала Ліна.

Дівчина наставила вуха. Ось зараз знову загудуть переривчасто мотори. Та ні. Нічого не чути. Що за причина?

Ліна побігла через парк до аеропорту. І раптом почула, як десь, певне, дуже високо, знову загуділи мотори. Що за диво? Досі Ліна знала, що літаки планують униз. А тут виходило, що вони планували вгору. І, головне, де ж вони, де?

Марно дівчина вдивлялася, напружуючи свої оченята. Нічого вона не бачила, крім весняної блакиті та чудових сріблястих хмар у ній.

«Може, літаки сховалися за хмарами? — міркувала Ліна. — Може, крізь хмари не чути й моторів?»

На жаль, Ліна не могла вирішити, як високо летять сріблясті весняні хмари, й тому не знала, чи можуть сховатися за них літаки.

І раптом знову зовсім близько загуділи мотори. Цього разу дівчина була в такому місці, що дерева ніяк не могли сховати від неї літаків. Де ж вони гудуть?

Ліна навіть протерла очі. Чи не спить вона, чи не марить? Чи, може, щось з її очима сталося і вона не бачить через це літаків?

Дівчина озирнулася. Дехто з перехожих, так само, як і вона, шукали очима в небі літаків, розгублено крутили головами на всі боки і не знаходили їх.

Зовсім спантеличена, Ліна побігла до аеропорту, сподіваючись, що там вона знайде ключ до загадки. Вона підійшла майже до самої огорожі і, щоб краще було видно, вилізла аж на дерево. Великий майдан, з якого стартували повітряні кораблі, був перед нею мов на долоні.

Від того, що Ліна тут побачила, їй аж моторошно стало, таке це було дивовижне, загадкове видовище. Вона виразно бачила, як льотчик, що йшов доріжкою, зупинився, зробив кілька кроків угору, ніби йшов по повітрю, мов по драбині, і раптом зник, наче розтанув. Потім загудів мотор, так, як гуде, коли літак розганяється. І раптом ущух. Але за хвилину Ліна почула, як над її головою засвистіли крила літака.