Марсові онуки - Олександр Петрович Казанцев

Мері знищила прощавальну радіограму.

Вона написала іншу:

«Мені дуже важко летіти від Венери. Я одержала наказ про повернення і дуже хотіла б виконати його. Я не знаю, чи зможу це зробити. Адже мені нікому допомогти. Можливо, я зіб'юся зі шляху чи збожеволію за ці місяці, які маю бути в дорозі… Мені вельми хочеться на Землю, вельми… Адже я думаю про те, як можна нарвати букет квітів чи скупатися… А ви хочете обирати мене в академії. Я постараюсь виконати наказ. Найважче для мене стартувати, зійти з орбіти навколо Венери. Мені буде важко відлітати од планети мого горя, тому що я боюсь бути щасливою на Землі».

Мері перечитала радіограму, яку мали передати на Землю автомати, і лице її скам'яніло.

«Просперіті», остання сходинка, якою мали скористатися ті, хто спустився на Венеру, йшов до Землі.

Три дослідники, одягнуті в космічні скафандри, поринали на дно…

Їхній міжпланетний одяг із м'якої пластмаси, шоломи й апаратура для дихання не поступалися водолазним костюмам. Важке спорядження тягло на дно.

Спершу всі загубили один одного. На глибині вже не червона, а зеленава вода дедалі густішала, темнішала, аж поки перетворилася на чорну млу.

Радіозв'язок під водою не діяв.

Олексі зробилося погано. Він, що тільки-но сміливо знімав кінокамерою птеродактиля, зараз, нікого не чуючи, нічого не бачачи і не відчуваючи, загукав чужим, хрипким голосом. Його не почули… Він рвонувся вбік, простягнув руки, щоб намацати товаришів. Щось слизьке торкнулося його руки. Він відсмикнув її з огидою.

До болю стиснувши щелепи, він повільно спускався на дно.

Коли зрештою він став на м'який мул, то відчув сором за свій лемент. Він навіть зрадів, що його не почули.

Праворуч, розтинаючи чорнильну водяну товщу, спалахнув яскравий сріблястий конус, що упирався в розмитий туман.

У промені метнулись дивовижні риби з пилкоподібними хребтами, з очима, що горять у промені, як у котів, метнулись і зникли… А замість них на освітлений простір вийшов Ілля Юрійович, величезний, спокійний, бородатий, усміхнений. Він немовби стояв не на дні венеріанського моря, а на березі, де недавно сказав своїм помічникам, що в крайньому разі всюдихід опуститься під воду і вони перейдуть протоку по дну…

Олекса, переборюючи щільну перепону, дістався до Богатирьова і обійняв його. Ілля Юрійович не відхилився, як завжди.

Прожектор на всюдиході засвітив Добров.

Затонулий всюдихід уцілів! У світлі прожектора виднілось велетенське перетинчасте крило і частина гороподібної туші знищеного ящера, хвіст якого притиснув всюдихід до дна…

Вивільнити всюдихід було нелегко. Довелося ввімкнути двигуни. Насоси засмоктували не повітря, а воду. Відкидаючи її вниз, вони трохи підняли всюдихід разом із страхітливим хвостом. Богатирьов і Олекса підставили плечі, щоб утримати цей хвіст. Добров вимкнув насоси і ввімкнув реактивний двигун. Всюдихід спустився на дно і рвонувся.

Машина була вільна.

Олекса і Ілля Юрійович вибралися з-під драконового хвоста.

Ілля Юрійович нахилився, щоб торкнутися корпусу всюдихода антеною, і подав знак, щоб його товариші зробили так само. Тепер можна було розмовляти через шоломофони.

— Бачу, рухатися він може вільно, — кивнув на всюдихід Богатирьов.

— Аби не збочити зі шляху, — відгукнувся Добров.

— Як добре, що магнітне поле на Венері таке сильне! — зауважив Олекса. — Компас діє. А я ж злякався… заверещав, — признався він.

— Тремтіти ще доведеться всім, — пробурчав Добров. — Тепер жди іхтіозавра якого-не-будь. Не знаю, чи зарадять лихові наші підводні рушниці.

— Все ж таки вийми їх, — наказав Ілля Юрійович.

Добров знову ввімкнув насоси, що створювали повітряну подушку. Вони засмоктали воду і спрямували вниз струмінь.

Добров так відрегулював роботу насосів, щоб машина залишалась у завислому стані. Самому йому довелося вибратися на дно. Дістаючи рукою прилади керування, він увімкнув горизонтальний двигун на найтихіший хід.

Тримаючись «а борти, всі рушили вперед.

Антени не торкалися тепер металевого корпусу, і зв'язку між подорожніми не було.

Прожектор освітлював химерне строкате дно. Мул було засіяно самоцвітами, які веселкою вигравали в прожекторовому світлі. Та хутко виявилася їхня дивна якість. Сині, жовті, золотаві, під впливом світла вони швидко міняли забарвлення, ставали всі яскраво-червоні, а потім брунатні, як мул… Багато з них не тільки міняли забарвлення, але й відповзали зі світлої смуги в тінь. Скоріш за все, це були черепашки молюсків або ракоподібних.

Риби, крім зграйок спритних мальків, що проносилися прозорим віялом, уникали випливати на світло. На самому краю освітленого конуса очі їхні горіли по-вовчому.

Ілля Юрійович взяв гранатну рушницю. Вона могла допомогти й під водою. Добров і Олекса озброїлись рушницями-остенями.

Ілля Юрійович йшов перший, і його силует виділявся на тлі освітленої води. Він повертав голову, тривожно вдивляючись у темряву.

У промінь прожектора стали потрапляти скелі неправильної форми, занесені мулом, порослі водоростями.

Доброву доводилося лавірувати між ними.

Олекса жадібно вдивлявся в їхні обриси, що танули в мутному тумані.