Марсові онуки - Олександр Петрович Казанцев

І палеонтолог Богатирьов чомусь полинув у космос.

І він брав участь разом із своїм учнем Олексою Поповим в одній з експедицій на Місяць і ось тепер очолив експедицію на Венеру, маючи на це особливі підстави.

Саме на Венері розраховував професор Богатирьов перевірити деякі з своїх поки ще нікому не відомих висновків.

Та чи дасть природа Венери потрібну йому відповідь?

… Професор Богатирьов зайняв місце на носі всюдихода. Добров сів за руль на трохи піднесеній кормі. Олекса не розлучався з кінокамерою.

Його захоплював небачений прилад.

Добров увімкнув повітряні насоси. Всюдихід, піднявши під собою піщану хмару з обмілини, рушив на воду.

Рівень ріки коливався при кожному ударі морських хвиль. Короткочасні припливи і відпливи чергувалися один за одним.

Маленький всюдихід сміливо ринув навстріч водяним хребтам, що бігли з відкритого моря.

Перша ж хвиля, накривши його піною і обдавши подорожніх водяними потоками, підкинула суденце на гребінь.

Зліт був такий стрімкий, що люди раптом відчули свинець у голові, біль у скронях. Та наступної миті вони вже провалилися в безодню, втрачаючи, як у космосі, вагу… Над їхніми головами протяглася мереживна завіса піни.

Вода стікала по прозорих ковпаках. Олекса бадьоро вигукнув про автомобільні склоочисники, які тут згодилися б.

Добров, закусивши губу, вів усюдихід.

Берег із чорними скелями, об які міг розбитися всюдихід, лишався позаду. Та вали стали страшніші, вітер лютіший. Він зривав всюдихід з гребенів хвиль, силкувався скинути його назад. Добров докладав величезних зусиль, щоб утримати машину на курсі.

— Тринадцять балів, хлопці! Тринадцять! — весело сказав Ілля Юрійович. — Дванадцять балів — це тільки на Землі межа…

Олекса вже не бачив хвиль, що набігали. Йому здавалося, що сам океан, увесь світ разом з небом і хмарами, з валами і горами то провалюється, то злітає… Коливалася сама планета, більше того — увесь Всесвіт…

Сила шторму зростала. Тепер, коли суденце злітало на гребінь хвилі, треба було чимдуж триматися за борти, щоб не випасти.

Олекса тремтів од радісного напруження, од відчуття безвідмовності підпорядкованої йому техніки. Він вірив, що вони перепливуть «Берінгову протоку», як подумки називав він це море, дістануться до іншого континенту, де опинилися американці.

Намагаючись побачити «їхній берег», Олекса помітив дивну хмару, що швидко летіла. В обрисах хмар найлегше уявити фантастичні постаті. Він не повірив собі:

– Ілля Юрійович, що це там летить?

Богатирьов приклав до шолома долоню, наче захищаючись від сонця, якого тут ніколи не бачили..

— Кепсько! — сказав він і потягся за рушницею.

У небі летіло чудовисько.

Його зігнуті дугою крила з гострими визами із задніх боків накрили б океанський корабель від носа до корми. Біле черево, що линуло над пінявими гребенями, було б до пари велетенським валам. Зубчастий гребінь на спині переходив у витягнений лускатий хвіст, більший за крило. У розкритій зубастій пащі міг уміститися всюдихід.

Тільки на Венері з її густим повітрям, користуючись ураганом, міг летіти гігантський ящір.

Він вишукував у хвилях здобич, спроможний підняти з води в кігтистих лапах навіть земного кита, понести його в хмари…

Богатирьов підняв гранатну рушницю. Та чи проб'ють луску гранати? А в око за такої хитавиці хіба поцілиш?

Велетенський птеродактиль наближався. Богатирьов вистрілив. Змінивши рушницю, він послав дві гранати в черево чудовиська.

Та живіт хижака, либонь, було захищено найкраще. Адже йому доводилося мати справу з гострими визами на хребтах жертв… Гранати тільки розлютували звіра.

Бриючим польотом, зрізаючи кінцями перетинчастих крил піну гребенів, ящір наближався до всюдихода.

Олекса дивувався, розглядаючи страховище. Справжній дракон із стародавніх казок. Дракон! Таке ж «драконове пташенятко» збивав своїм свистом Соловей-розбійник.

Олекса розширеними очима дивився на Іллю Юрійовича. Той зрозумів його без слів.

А Добров уже порався біля апарата ультразвукової розвідки, який вони з Олексою перемонтували.

— Ні! Брешеш! Знаємо, чим тебе взяти! Знаємо! — гукнув Олекса, кидаючись до приладу.

Чудовисько, піднявши одне крило вище другого, робило майстерний віраж, знову прямуючи до жертви.

Загрозливо наближалися розкрита зубаста паща, лускаті груди і хвіст, що борознив піняві гребені, лишаючи буруни.

Добров увімкнув прилад.

Невидимий ультразвуковий промінь пронизав густе венеріанське повітря і торкнувся броньованого тіла велетенського ящера.

Ніхто з людей, одягнутих у скафандри, не відчув зараз ультразвуку. Ультразвук влучав у чудовисько спрямованим променем, уражаючи його нервові центри. Люди не були навіть певні, чи працює прилад…

Чудовисько летіло далі, стрімко знижуючись. Його хвіст зачепився за гребені хвиль, пішов під воду.

Птеродактиль був уже мертвий, та велетенська його туша за інерцією летіла на колишню ціль і всією багатотонною вагою впала на вутле суденце, накривши його.

Все скінчилося в одну мить. І всюдихід, і труп звіра зникли в киплячій піні.

Лютий вітер зривав її з гострих гребенів. Велетенські вали котилися до берега, щоб розбитися об скелі.

Навіть слідів суденця і хоробрих сміливців, що намагалися допомогти колегам, не лишилося на поверхні розбурханого венеріанського моря.

Мері Стрем була сама в кабіні, сама на кораблі, сама в усьому космосі.

Будь-яка жінка