Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Думка про втечу вклюнулася в свідомість. Не давала спати. Стала неодступною.

І, нарешті, він зважився.

Тієї ночі небо було чисте. Та барометр у бібліотеці показував на бурю. Вася йшов до барака, хвилювався. Кутався в кожух, поглядав на ліхтарі. Вони розхитувались під подихом слабого вітру. По кучугурах куріла поземка.

На півночі хиталися, безшумно спалахували, згасали гігантські завіси полярного сяйва. Холодні, спокійні, далекі. Вася довго дивився на них. Вирішив. Так буде. Вже ніщо не зупинить його.

— Спати, спати! — гукнув здалека вартовий. — Нічого розгулювати.

Вася зайшов у барак. В кутку, при світлі грубки, хлопці грали в «очко», неголосно лаялися. Скинувши валянки й кожух, Вася тихо ліг на вагонку. Ватних штанів не зняв, щоб швидше зібратися. Дрімота хвилею накотилася на стомлене тіло. Вася закушував губу, трусив головою, щоб не заснути.

У вікно вдарив перший порив бурану. Заторохтіли крупні зерна снігу. Загоготіло в грубі. Відчинилися двері. Почулося завивання вітрюгану. Гравці метнулися до нар, прикрилися ковдрами, Вихователь-наглядач тихо йшов мимо вагонок, монотонно рахував:

— Десятий, одинадцятий, дванадцятий, тринадцятий…

А Вася, покрившись ковдрою з головою, напружено думав:

«Чи правильно я роблю? Може, треба інакше? Доженуть, вернуть, добавлять років п’ять. Не зрозуміють того, що я задумав. Ну й нехай. Нехай. А я піду. Або згину, або проберусь. Прийду і скажу — робіть зі мною, що знаєте. Не хочу бути злочинцем. Навіть на один день не хочу. Погляньте мені в серце…»

Стукнули двері. Вихователь вийшов надвір. Люто завиває буран. Непорушно лежать в’язні, бурмочуть уві сні. Куняє біля дверей черговий. Треба, щоб він не помітив.

Вася встав, хутко одягнув кожух, валянки, добув з-під голови вузол із запасом продуктів. Добре, що «шмону» не було цими днями. Тьху, навіть жаргон босяцький перейняв уже. А що буде далі? Геть звідси!..

Вася навшпиньки пробрався до дверей, відкрив гачок. Черговий кинувся, витріщив очі.

— Рибенко, ти куди?

— Тсс, не кричи. Коля, не мечи ікру. Розбудиш. Я тікаю — ясно?

— Ти шизофренік! Буран замете тебе. Пропадеш!

— Хай. Я не можу. Втечу. Проберусь до Києва. Піду до прокурора. Вимагатиму нового слідства.

— Ідіот. Тобі один рік лишився. Навіть менше.

— Ну й що. Я не винен. Піду. Ти не кричи. Почують. Колю, не підведи!

— Тебе не підведи, — пробурчав черговий, — а мені карцер буде. Як штик!

— Колю, одсидиш! Потерпи, брате!

— Гаразд. Валяй. Я скажу — вийшов у вбиральню. Подумають — замело. Будуть шукати в зоні. Ясно?

— Спасибі тобі. Пришлю посилку з волі…

— Не треба мені твоєї посилки. Доберись живим. Зажди хвилинку, на ось рукавиці.

— А ти?

— Бери, бери. Я собі пошию. У тебе поганенькі. А в цих можна спати на снігу. Дивись — будеш лягати, наламай гілок хвойних.

— Знаю.

— Пройди сотнягу кілометрів вздовж залізки, потім сідай на товарняк.

— Прощай, Колю.

— На ось ще цукру. Рафінад. Пригодиться. Вуглеводи!

— Ну, Колю, не знав, що ти такий…

— Ну, чого там, топай!

Вони потиснули один одному руки, поглянули в очі. Щось на хвилинку відкрилося таке, чого не бачили в звичайні дні. Колихнулася зашкарубла поверхня ображених душ, засяяло з надрів серця проміння, розійшлася завіса грубості.

Вася кинувся в ніч, у морок. Шурхав валянками в кучугурах, закривався коміром від різкого бурану. Зупинивсь, зорієнтувався. Треба йти на південний захід. Вітер буде ззаду і трохи справа.

Вперед! Гаряче калатає серце. В білому тумані — рідне обличчя матері. Вона мовчить, дивиться на сина, німа і печальна…

Вася повільно піднімався по сходах. Зупинився біля дверей. На площадці було напівтемно. Холодно поблискувала мідна дощечка. На ній зміїлися букви. Прізвище її батька. Її прізвище. Знайоме з дитинства. Як вона зустріне його?

Страшно дзвонити. Заходити в такому вигляді. Валянки, кожух, немите обличчя. Ніби каторжанин.

Перед внутрішнім зором майнули дороги втечі. Страшний буран. Ночівля під ялинами. Самотність, цілковита самотність. Там було сумно і гарно. Інколи над головою з’являлася білочка, здивовано поглядала на непроханого гостя. Інколи вдалині пухнастим рудим хвостом майоріла лисиця. Правобіч гукали паровози. Вася боявся підходити до насипу, ішов стороною.

Коли минуло десять днів, він зважився. Попереду темніла станція, досить велика. Вася дочекався ночі, в мороці підкрався до товарняка, заліз у пульман з вугіллям. Там і заснув. Незчувся, коли й рушили. Терпів, лежав ще дві доби. Смоктав цукор, жував сухарі, збирав сніг, який залітав у щілини, лизав його язиком.

Вибрався він з пульмана у Кірові. Тут було найлегше. На нього ніхто не звертав уваги. Він купин квиток до Києва, з пересадкою в Москві (добре, що не тратив материні перекази, зберігав у тайнику). Всю дорогу Вася спав, вставав лише попити чаю та поїсти. На запитання сусідів щось буркотів або відмовчувався. Чув репліки:

— Некультурна молодь пішла. Дикуни якісь…

Він не відповідав. Підганяв уявою поїзд. Швидше, швидше до кінця, бо серце не витримає напруги, лопне…

І ось Київ. Він був якийсь чужий, незнайомий. Вася боявся