Глибокий мінус - Володимир Дмитрович Михайлов
Якщо тільки пірне. Завжди здавалося, що кораблі проламують стінку і йдуть у надпростір. І не повертаються…
Коридор скінчився. Нічогенький собі коридорчик, на доброго півкілометра завдовжки. Валгус, напружившись, відчинив важенні двері. Відсік забезпечення автоматики; його перевірка також входить у план підготовки до експерименту. Тут було тісно. Ні зайвого місця, ні зайвих механізмів. Але й у тих, необхідних, розібратися, на перший погляд, здавалося, зовсім неможливо.
І все-таки. — чому? Та гадати не варт.
У наш час не гадають. Коли теорія заходить у безвихідь — летять на місце і збирають факти. Збирають факти і втрачають кораблі. Від тебе вимагають одного — нових фактів. Ніхто не жде нових гіпотез. Ніхто не спитає чому. Спитають тільки — як.
Ну, на це відповісти буде не важко. До певного часу все записуватимуть прилади — оці ось і ті, що стоять на шлюпці. А от що станеться далі?
«Хотів би я, — подумав Валгус, — вгадати, що буде далі. Та не можу. Не зна і він, технічно геніальний Одіссей, який хоче мати ще й фундаментальну пам'ять. І нікому взагалі невтямки. Еге ж, хотів би я все-таки знати… Втім, цікавість згубила багатьох, а мені зовсім не хочеться потрапити до їхнього гурту… Мені ще хочеться політати, ризикувати ж добре тільки в межах розумного».
Він сидів на сходинках трапа, що вів у другий ярус відсіку забезпечення автоматики. Роздумував, зручно спершись підборіддям на долоню.
Все-таки вибухи це чи ні? Туманність Дор (на людях — академік Дормідонтов) клянеться, що ні. А тим часом кораблі вибухали. Бо звідки ж інакше з'являлися спалахи? Шкода цього нещасного недоумкуватого Одіссея. Що з нього візьмеш — він же не людський, а всього тільки корабельний мозок. Та якому пілотові не шкода кораблів? Вони майже живі… Отож на чому ми зупинились? На тому, з чого почали.
Валгус зітхнув, підвівся із сходинки. Вийшов у коридор, причинив за собою двері і старанно закрутив маховик.
— Ну, сюди ходити більше нічого. Розстанемось. А вже коли не розстанемось…
А й справді, що, коли не розстанемось? Раптом щось… ну, мало що — може відмовити шлюпка. В останню мить. Був же колись такий випадок. Пілотові пощастило вчасно загальмувати. Могло й не вийти.
— Ну, якщо не розстанемось, то сюди, либонь, зазирне на хвильку моя невмируща душа…
Він сам обірвав себе раптовим смішком, бо уявив, як його гіпотетична безсмертна душа, голенька й ошелешена, тулитиметься в куток та здивовано позиратиме на порослі пухнастим інеєм колони кріогенів або на бокаті скрині катапультного пристрою. Це було справді смішно, і він весело сміявся, заходячи в бібліотеку. А що? Однаково ніхто не чує.
Тут було зручно, затишно — як на Землі. Стояли глибокі крісла, кілька крісел, а він, Валгус, — один. Довелося по черзі посидіти в кожному кріслі — щоб жодне не ображалось.
Просто дивно, яке неробство буває перед початком експерименту. Найбездіяльніший час за весь рейс… Валгусів погляд ковзнув по записах у гніздах, що займали стінку. В них було зібрано, як то кажуть, усю мудрість світу. Ну, не всю, звичайно… Та для Одіссея цілком вистачить. Зручна бібліотека, доступна й людині, й обчислювальному пристрою на кріотронах, пристрою, на ім'я Одіссей.
От ми це й використаємо. Навантажимо більше Одіссея. Навіщо? А просто так. Для роботи фундаментальна пам'ять Одіссеєві в цьому рейсі не потрібна. Вона — на випадок, якщо пристроєві доведеться вирішувати спеціальні завдання. Як це було, скажімо… Ну, що було, те минулося. Просто з Одіссеєм буде приємніше розмовляти. Він трохи більше стане схожий на людину. Та й нікого нема, хто заборонив би Валгусові зробити це. А вже хтось обов'язково заборонив би. Підключати фундаментальну пам'ять без потреби не рекомендується. І справа не в більшому навантаженні. Річ у тім, що, хоч машину конструювали й виготовляли люди, і самі люди заклали в неї певні властивості, — але інколи з цими пристроями буває таке: поряд з десятьма відомими властивостями, які задано наперед, ти, сам про те не знаючи, закладаєш у нього одинадцяту, невідому й незавбачену, а потім сам же дивуєшся: чому машина робить так, а не інакше.
Втім, фундаментальної пам'яті це не стосується. Так що ввімкнемо її, облишивши мудрування… Валгус повернув перемикач, який приєднував усю пам'ять бібліотеки до контактів Одіссея. Хай тепер набуває знань з галузі літератури, хай вникає в людинознавство. До речі, це не відбере в нього багато часу. Он «Арго», що зник невідомо як, мабуть, так і вибухнув, не збагатившись знанням літератури. Може, від цього йому легше було вибухати?
Валгус умостився в останньому кріслі, коло екрана. На ньому були ті ж самі зорі в тривимірному просторі. Звичний пейзаж. Сфера нерухомих зір, — як говорили в давнину… Зорі й справді були нерухомі, хоч швидкість «Одіссей» мав не таку вже й малу… Нерухомі.
Валгус зненацька увесь зіщулився, навіть підібгав ноги.
Зорі були нерухомі — крім однієї. Вона рухалась і швидко. Переміщувалась на фоні всіх. Ставала яскравішою. Що це?!
Він зробив усе, що треба було, аби впевнитися, що не спить. Але ж ні, він, далебі, й не думав спати — зараз менше, ніж будь-коли. А зоря рухалася. Тіло, що світилося. Однак тут — не Сонячна система, де будь-яка каменюка в просторі може виблискувати, відбиваючи проміння Носія Життя. Ні, тут якщо вже тіло світиться, то це напевне. Та воно й рухається до того ж. Це, звичайно, не зоря. А що? Район закритий
