Архiтектурна фантазiя - Василь Павлович Бережний
I тут сталася подiя, що змусила нашу чарiвницю заклiпати своїми густими вiями i в подивi скинути бровами. Тао став перед нею на колiна, розв'язав пов'язку i кiлька хвилин уважно розглядав припухлiсть, торкав пальцями i знову придивлявся, нiби хотiв у чомусь упевнитись.
- Так, так, тепер уже можна... - проговорив сам до себе i, не зводячи з кiсточки очей, почав робити чудернацькi манiпуляцiї. Вiн то наближав долонi до болючого мiсця, то вiдводив, i хоч зовсiм не доторкався до тiла, Єва одразу ж вiдчула поколювання, - наче тонюсiнькi, як волосина, голочки впивалися в шкiру, викликаючи млiсть i вiдчуття холоду. Руки Тао кружляли, неначе птахи, це тривало... Євi було так приємно, що вона зажмурила очi, немов кiшка на осоннi, i не змогла б сказати,, скiльки це тривало. З кожною хвилиною бiль стихав, танув, аж поки й зовсiм зник, настала цiлковита полегкiсть.
Тао пiдвiв голову, запитливо подивився їй у вiчi.
- Не болить? Так-от, вставай i йди!
Що вiн казав, їй було не зрозумiло, але здогадалася, бо хвацько пiдвiвся i подав їй руку. Несмiливо стала на ноги, все ще побоюючись, не зовсiм вiрячи в таке швидке зцiлення. Але нiчого, не болить нiтрiшечки. Вдячно усмiхнулася, стрiпнувши волоссям:
- I як це ти... Я вже боялася, що надовго...
- Дузсе, мiснiсе! - i собi засмiявся Тао. Радiв, що вдалося, що допомiг молодiй Матерi. Тепер їм залишалося знайти "Птицю"...
- Ходiмо до мого куреня, - махнула рукою Єва в той бiк, де над садом зеленою хмарою здiймалися верхiвки сосен.
Пiшла, осмикуючи спiдничку, оглянулась i поманила пальцем:
- Адаме!
Багато знань було в головi Тао, але зигзагiв жiночого характеру вiн ще не знав. Нехотя похилитав слiдом, мiркуючи, як все-таки порозумiтися з нею. Мова! Негайно, не вiдкладаючи, вивчити мову! Але яку? Вирiшив - краще земну,- успiх залежав од нього, а в своїх здатностях не мав сумнiву.
Наздогнавши примхливу аборигенну, торкнув за плече:
- Навчай мови! - Вказав на неї: - Єва, - Потiм на яблуко: - А це?
- Яблуко...
Йому досить було почути слово один раз, як воно закарбовувалось у пам'ятi. Вимова, правда, шкутильгала, йому важко давалися шиплячi, зате як запам'ятовував!
Та ось усе навколишнє було назване, i Тао з подивом вiдзначив звучання її голосу викликає в уявi зорове зображення, картинку. Називала предмет чи дiю, Тао повторював i уявляв те, про що йшлося. Вона, звичайно, не могла стриматись i жестикулювала обома руками, i це обох тiшило.
Уже й сонце зайшло, небо на заходi догоряло, з лукiв потягло сивим туманцем, а вони, як дiти, то пiдстрибували, то бiгли, то зупинялися, то лягали в траву, немов полюючи на слова. Зрештою новiтнiй Адам уже мiг злiпити речення:
- Весiр. Я буду хотiв ходити "Птиця".
- Що за птиця, Адаме? - перепитала Єва. - Птиця лiтає, а ти кажеш ходити.
- Так! - зрадiв Тао - "Птиця" лiтає з орбiти на Земля, апарат. Я - Тао, чому кажеш Адам?
- Бо нас тiльки двоє на всi суходоли. Адам i Єва - перша пара на Землi.
- Єва любить Адам?
- О, так! Вона його любила.
- А ти?
Дiвчина грайливо посварилася пальцем i тiльки усмiхнулася.
Доки вони отак вивчали есперанто, у пiлотськiй кабiнi "Птицi" з динамiка лунали тривожнi заклики:
- Тао! Що сталося? Тао, Тао, Тао...
Наче квилила чайка над розбурханим морем.
Звичайно, Тао вiдчував, що пауза неприпустимо затягнулася, вiн уже двiчi мав зв'язатися iз Стерничим. Але що вдiєш? Ця юна Мати...
- А де людина?
- Осьде коло тебе - я.
- Людина, ще людина, ще... Багато людина! Я лiтав Континенти, бачить нi.
Єва розгубилася, зиркнула на нього з острахом: "Цiкавиться людством... А якi, власне, їхнi намiри? Хлопець гарний..." На мить їй здалося, що десь, колись вона вже бачила його, чула цей голос... "Говорить лагiдно, а що в нього на умi? Може, вони замислили колонiзувати Землю... А скромний, обличчя правдиве, чесне... Очi глибокi... Якби вiн... Та, здається, я йому подобаюсь..."
- От ми й прийшли!
Густi сутiнки вже наповнили заростi, i на темному тлi забiлiв округлий кам'яний козирок - наче в землi застряв якийсь мiфiчний велетень i нiяк не може вибратись. Далi, внизу, тьмянiла рiчка, за нею чорною стiною стояв лiс. Пiд козирком, нижче рiвня землi, виднiвся вхiд. Єва почала спускатися стежкою, але Тао зупинив її тривожним вигуком:
- Не ходити! Там лежати звiр!
Тао лапнув рукою кишеню, але ж зброї при ньому не було - генератор високочастотних хвиль залишився там, у захисному костюмi.
Єва побачила двi жарини очей, але не зупинилася. На порозi, поклавши морду на витягнутi лапи, лежав тигр. Дiвчина спокiйно пiдiйшла, нахилилась i погладила його шовковисту шерсть.
- Не бiйся, - обернулась до Тао, - це мiй друг, вiн мене провiдує часто.
Все ж таки чотирилапе страховисько, довжиною, мабуть, не менше двох метрiв, вiдстрашувало прибульця. Неконтрольована сила... раптом... Нiзащо не наважився б пiдiйти, коли б не Єва, що гладила звiра, неначе кота, лоскотала його поза вухами.
- Iди, йди, це велика кицька. Правда ж, ми лагiднi, ми людей не чiпаємо!..
Тао пройшов бiля тигра - той блимнув, але не зворухнувся - i опинився у Євиному житлi. Кiмната завалена якимись пожитками, а в бiк рiчки i лiсу зяяв пролом, четвертої стiни, вважай, не було зовсiм.
- У давнину це був гарний будинок, - сказала Єва, покинувши свого хвостатого друга, - колись тут жили люди...
- А де пiшли люди? - аж кинувся Тао. - Мiста зникли... А нашi легенди малюють рясне скупчення...
- Розповiм, я тобi все розповiм. Залишайся тiльки на Землi...
- О, юна Мати!..
- Чого ти звеш мене матiр'ю? Я - дiвчина!
- Це в нас така... така... У нас мало дiвчата.
- Що, матрiархат?
- Не розумiю.
- Матрiархат... ну, це коли мати, жiнка - всьому голова.- Єва поплескала себе по чолу, а в очах так i сяйнуло.
- Всьому голова, так. А на
