Поза часом і простором - Олександр Павлович Бердник

Нарешті, піднявся старий академік Мільтон — Президент Національної академії.

— Питання ставиться так, — роздратовано сказав він, — що всякий, поважаючий себе вчений, відмовиться брати участь в подібних прожектах. Все це ніщо інше, як антинаукова авантюра, якщо не гірше..

— Ви помиляєтесь, містер Мільтон, — заперечив російський академік Копилов. — Хоч я і не згоден з філософськими висновками Барвицького, але в його пропозиції — великий науковий і практичний смисл Питання поставлено дуже сміливо, але з якого це часу сміливість в науці вважається авантюрою або неуцтвом?!

Та роздратований Президент з свитою професорів поспішав до виходу. Чулися образливі вигуки на адресу Барвицького, нічого не можна було зрозуміти в залі, яка кипіла почуттями схвильованих до краю людей…

До Барвицького підійшов Копилов, кілька французьких інженерів, з десяток молодих учених.

— Колего, — говорив російський академік, — по-моєму, ви в своїх висновках глибоко помиляєтесь. Я не кажу вже про ваш повний нігілізм в соціологічних проблемах.

— Так що — ви цілком відкидаєте мої пропозиції? Ви вважаєте їх нездійсненними? — різко запитав Барвицький.

— Ні, чому ж! Але ви справді, критикуючи ідеалізм, самі залазите у архіідеалізм Ви зважаєте, що людина звільниться від своєї матеріальної оболонки при досягненні зверхпроменевих швидкостей і цілком перейде в область ідеї — здається, я так зрозумів вас?

— Майже так!

— То ось — я вважаю, що ви жорстоко помиляєтесь. Людина — це, перш за все, матеріальна субстанція, і «перетворення», зв’язані з різницею часу, можуть бути обмежені, а не такі фантастичні, як ви малюєте! Чи не краще зайнятися справді побудовою корабля, але для реальних польотів, в межах швидкості світла? Це буде корисно, по-перше, а по-друге — наша Академія візьме участь в цьому…

— Ні! — вперто нахмурився Барвицький. — Вийти за межі Часу і Простору можна. І я зроблю це!..

— Гляньте! — показав Копилов на залу.

Глибоко запалими очима дивився Барвицький, як виходили один за одним вчені, до яких він звертався, у кого в руках була доля здійснення його фантастичних незбагненних ідей… Потім повернувся спиною і понуро схилив голову… Гості переглянулись, Копилов теж знизав плечима і пішов. За ним пішли інші.

Барвицький залишився один. Зовсім один!..

На другий день газети всього світу вийшли з великими статтями, присвяченими Асамблеї. Газети Америки майже всі дали велетенські заголовки:

В кожній газеті слова і ідеї Барвицького трактувалися по-різному. Одні насміхалися над тими ідеями, інші погрожували, треті вимагали заборонити подібні виступи, бо вони, мовляв, підривають віру в смисл життя і суспільства.

Газети, зв’язані з релігійними організаціями, надрукували ряд злобних нападок на Барвицького і його виступ. Вони вимагали повністю розгромити подібні ідеї і їх ініціаторів, і серед слів у кожному рядку відчувалася погроза..

…Барвицький посміхнувся, прочитавши ті погрози. Але його легковажність була передчасна. Коли він прийшов на другий день до університету, його викликав ректор.

— Містер Барвицький, — сухо офіціально звернувся він до професора, — на превеликий жаль ми мусимо відмовитися надалі від ваших послуг.

— В чому річ? — здивовано підняв брови Барвицький.

— Я більше нічого не можу сказати вам…

Професор пильно подивився на ректора, зрозумів, що вже почали діяти ті сили, які погрожували, мовчки повернувся і вийшов.

В той же день його було звільнено від наукових посад в усіх інститутах. Барвицький був пригнічений. Замість того, щоб зрозуміти його, світ позбавляє його можливості навіть теоретично працювати над улюбленою проблемою, не кажучи вже про практичне здійснення.

Що ж робити? їхати в Європу? Копилов обіцяв, що їх Академія допоможе! Ні! Вони не тим шляхом ідуть, вони не одірвуться від Землі навіть тоді, коли ракета буде летіти з швидкістю світла! Це, здається, крах його ідей! Дні ідуть за днями і скоро старість! Його надія на Асамблею, на її підтримку провалилась, і тепер залишилось тільки, як пишуть газети, «божевільне марення», всесвітня ганьба і гіркота в душі…

…Ввечері Барвицький бездумно йшов по вулиці. Йому тепер було все одно — куди йти. Дома його ждала пуста, холодна квартира, де він самітно жив багато років з своїми неймовірними мріями віч-на-віч. Він подобався багатьом жінкам, але жінки чомусь не подобались йому його обурювали найменші ознаки міщанства, неуцтва, легковажності. І він залишався самотнім… І ще буйніше линули його мрії в безодні Всесвіту…

Настирливо звали кудись вогняні реклама на землі, на стінах і навіть в небі, мимо пропливав безкінечний натовп, тінями пролітали над головою гелікоптери, на екранах вуличних телевізорів показувалась передача з Місяця, куди прилетіли перші експедиції з Землі, але нічого цього не бачив Барвицький… Знову приходила апатія, як це бувало з ним часто. Він повернув до велетенського моста і вийшов до парапету…

Барвицький не бачив, що за ним на невеликій відстані йшла весь час молода жінка. Вона зупинилася недалеко від моста, сховавшись в тіні…

Він сів на парапеті. Хаотичні думки закружляли в голові. Що він хотів? Розібратися в тому, що відбулося? Для чого? Тепер все даремно! Даремні його безумні мрії, сподівання, плани…

Далеко внизу, в хвилях ріки, блиснули відбитки зірок. Барвицький стрепенувся, підняв лице догори. Легкий вітер мчав у нічному небі прозорі волокна хмарок, і