Колір магії - Террі Пратчетт

— Однак, — додав він за хвилю, — ти мене зацікавив. Ану, розкажи-но мені, що й до чого, коли твоя ласка.

Бравд кинув погляд на істоту на дорозі. Зараз вона була ближче, тож її можна було краще розгледіти у вранішньому світлі. Вона, їй-богу, скидалася на...

— Скриня на ніжках? — здивувався він.

— Зараз я тобі усе розповім, — відгукнувся Ринсвінд. — Тобто, якщо наллєш вина.

А тим часом внизу у місті панував несусвітній гармидер. Хтось, трохи кмітливіший за інших, наказав зачинити велику річкову браму, що стояла на тому місці, де ріка Анк витікала за межі двоєдиного міста. Позбавлена можливості бігти своїм звичним руслом, ріка вийшла з берегів і розлюченим потоком неслася охопленими полум’ям вулицями. Незабаром вогонь поширився на ряд островів, кожен з яких ставав щораз меншим, тоді як чорний потік розбухав щораз більше. А вгорі, над містом, у клубах кіптяви й диму, збиралася велетенська гаряча парова хмара, що затуляла собою зірки. Тхір подумав собі, що вона схожа на якийсь чорний гриб або плісняву.

Двоєдине місто розкішного Анка та сморідного Морпорка, супроти яких всі інші міста в історії цивілізації були хіба що їх блідим відображенням, витримало чимало нападів за довгий і бурхливий період свого існування, і завжди повертало собі свою велич. Тож пожежа і, як наслідок, паводок, які зруйнували усе покинуте і вціліле у полум’ї майно — чим значно погіршили і без того жалюгідний стан речей для тих, хто залишився в місті, — не стали його кінцем. Це був радше такий собі вогняний розділовий знак — кома із золи згарища, в яке місто перетворив вогонь, чи крапка з комою, коли воно, як саламандра, горіло, та не згорало — у своїй нескінченній історії.

За кілька днів до цих подій до гирла ріки Анк з удосвітнім приливом підійшов корабель і пришвартувався серед безлічі інших, що вже тіснилися у лабіринті причалів та доків на березі Морпорка. Він привіз повні трюми рожевих перлин, молочних горіхів, пемзи, також кілька офіційних листів для Патриція Анк-Морпорка і ще одного чоловіка.

Цей чоловік, власне, і привернув увагу Сліпого Г’ю, одного з жебраків, що вийшов сьогодні раніше, ніж зазвичай, на свій патруль біля Перламутрового доку. Волоцюга штовхнув ліктем Кульгавого Бо, подаючи знак.

Чужинець на той час вже стояв на набережній, спостерігаючи за матросами на трапі, що з натугою виносили велику, оббиту мідними скобами скриню. Інший чоловік, очевидно капітан, стояв поруч із ним. Було щось таке у вигляді того мандрівника — і Г’ю відчував це кожним нервом свого тіла, яке зазвичай починало тремтіти, тільки-но він опинявся поблизу хоч би й малої дрібки неочищеного золота ще за п’ятдесят пейсів[6] від нього, — щось, що віщувало неминуче збагачення.

Певна річ, коли скриню поставили на бруківку, чужинець потягнувся до своєї торбинки — і ось у його руці зблиснула монета. Декілька монет. Золотих. Тіло Сліпого Г’ю вигнулося, як вербова лоза над водою, і він тихенько присвиснув. Тоді він знову штовхнув Кульгавого Бо під бік і послав його з новиною — хутчій до центру міста.

Коли капітан повернувся на свій корабель, чужинець залишився сам на набережній, розгублено роззираючись довкола, а Сліпий Г’ю тим часом підхопив горня, яким заробляв свій кусень хліба, і з улесливо-хитрою міною попростував через вулицю. Помітивши його, чужинець ураз почав порпатися у своїй торбинці з грішми.

— Здоровенькі були, добродію! — почав було Сліпий Г’ю, аж раптом виявив, що на нього з одного обличчя дивляться дві пари очей[7]. Він відсахнувся, готовий дременути.

— ! — сказав незнайомець, схопивши його за руку. Г’ю чув, що моряки з нього регочуть — ледве за борт не випадають. Однак його натреновані відчуття так явно свідчили про непереборну присутність грошей, що він завмер на місці. Чужинець відпустив його руку і хутко прогортав невелику книжечку, яку вийняв з-за пояса, а тоді сказав:

— Халоу!

— Що? — не зрозумів Г’ю. Чоловік спантеличився.

— Халоу? — повторив знову, на цей раз трохи заголосно і так старанно, що Г’ю практично бачив, як голосні міняють конфігурацію, набуваючи знайомого звучання.

— І вам халоу, — зметикував Г’ю. Чоловік широко всміхнувся і знову засунув руку у торбинку з грішми. Цього разу він витягнув велику золоту монету. Вона була не набагато більшою за анкійську крону, що відповідала восьмитисячній доларовій купюрі, а дизайн — зовсім незнайомий, однак мову, якою вона промовляла до Г’ю, він розумів пречудово. Мій теперішній власник, казала вона, потребує уваги і підтримки; чому б не задовольнити його потребу, щоб ми з тобою могли піти кудись і трохи розважитись?

Чужинець зауважив ледь помітні зміни у позі жебрака, і це його трохи заспокоїло. Він знову взявся щось шукати у своїй малій книжечці.

— Я бажаю, щоб мене провели до готелю, таверни, гостьового дому, шинку, притулку, караван-сараю, — зрештою сказав він.

— Що, усюди відразу? — здивувався Г’ю.

— ? — перепитав чужинець.

Г’ю усвідомлював, що за ними з інтересом спостерігає різний люд: продавчині риби, шукачі морських зірок, крабів та інших морських цікавинок, а також ті, хто просто ловив ґав неподалік.

— Слухай, — сказав він за хвилю, — я знаю одну хорошу таверну, цього досить?

Він боявся навіть припустити, що золота монета вислизне з його рук. Хай там як, а вона залишиться в нього, навіть якби Їмор конфіскував усе решта. А ота велика скриня, що була практично усім багажем приїжджого, — схоже, до верху набита золотом, вирішив Г’ю.

Чотириокий зазирнув у свою книжку.

— Я б хотів, щоб мене відпровадили до одного готелю, місця для відпочинку, таверни, шин...

— Так, гаразд. Ходімо вже, — нетерпляче відгукнувся Г’ю. Він підхопив один із клунків та хутко пішов уперед. Чужинець якусь мить вагався, а тоді пішов услід за ним.

Думки проносилися в голові Г’ю зі швидкістю експрес-потяга. Привести новоприбулого у «Тріснутий барабан»[8], не докладаючи до того особливих зусиль, — це ж неабияке везіння, і Їмор, мабуть, йому віддячить. Та попри усю привітність свого нового знайомого щось у його вигляді насторожувало, і він хоч убий, не міг второпати, що саме. Не зайва пара очей, ні. Щось інше. Він озирнувся.

Куций чоловічок бадьоро простував вулицею — по самій її середині, і зацікавлено роззирався на всі боки.

Від того, що Г’ю угледів наступної миті, у нього затерпли п’яти.

Масивна дубова скриня, яку