Гравiантена Iвана Мудрого - Василь Павлович Бережний
Надiя похитала головою:
- Бач, якби ти не займався химерами, то вже став би доктором. А то ще й не кандидат... Он твої товаришi...
- Та ти що?! - розгнiвався Iван. - Невже не розумiєш?.. Звання! Хiба це може бути самоцiллю? Не звання, а знання - ось мета життя!
- Чого ти так нервуєш? - знiтилась Надiя. - Я мала на увазi... ну, життєзабезпечення... Сам же кажеш - сутужно.
- Годi про це. Сподiваюся, що й тут удасться. Зараз проблема: як пробратися на дзвiницю. Подвiр'я охороняється.
- Очевидно, треба попросити дозволу в дирекцiї заповiдника.
- Оце справдi,- скривився Iван.- Хочу, мовляв, зв'язатися з космосом, дайте перепустку.
- Не перекручуй. Поясни популярно. Мовляв, треба...
- "Шановна дирекцiє! Чи ви маєте зелене поняття про гравiтацiйну енергiю? Я розповiм, як вона конденсується на полюсах i в центрах сфер... Але спочатку про кванти гравiтацiйного поля!.." Гадаєш, слухатимуть, роззявивши рота. Овва!
- Та не гарячкуй. Можна ж сказати: треба перевiрити апаратуру, чи що...
В цей час у прозорому повiтрi полинули мелодiйнi звуки, Iван аж шию витягпув, дослухаючись, i Надiя помiтила, як полагiднiло його обличчя.
- Куранти, - сказав бадьоро. - їх же заводять, чи як ти гадаєш?
- Авжеж. Раз на тиждень, здається.
- Ну й чудово. Треба тiльки дiзнатися, в якi днi й години.
Вони, хоч i голоднi, вештались по музейному мiстечку до самого вечора.
II.
Дзвiнок був тихий, скрадливий, проте Надiя почула одразу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику бiля узголiв'я - дванадцята. Хто б це опiвночi? Легка штора на вiкнi набрякла темрявою. Може, щось трапилось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Iвана, а тут ще й уночi... О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь твердi кроки. Стукiт у її дверi, i мамин iронiчний голос:
- Надю, наречений прийшов!
Невже Iван? Нарештi об'явився... Але чого ж так пiзно? Що скоїлось?
Його з'ява i порадувала, i збентежила Надiю. Iван зайшов знiяковiлий, i навiть винувата посмiшка на його худорлявому лицi не могла приховати внутрiшнього сум'яття i розгубленостi.
- Доброї ночi... Ти пробач, Надю, що я...
Затинаючись, вiн говорив про свою зайнятiсть, особливо вечорами, страшенно за нею скучив, от i наважився прийти, хоч i пiзно.
- Мiг би хоч подзвонити, - осмiхнулась Надiя.
- Навiщо? Поки я добирався, ти ще поспала цiлих пiвгодини. Так i завтра буде, й пiслязавтра, доки не напишу дисертацiї. А що? Нема чого марнувати вечори на зiтхання!
- Краще ночi?
- Ага, пiсля роботи.
Попросила його вийти в коридор, потiм, надiвши легкого квiтчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.
- Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? - спитала Надiя, пiдсовуючи йому яєчню на кухонному столику. - Може, весь час на дзвiницi сидiв?
Її обличчя пашiло - чи то вiд холодної води, чи вiд хвилювання, в голосi чулася легка iронiя. Iван усе це вловлював, милувався нею, а дiвчина нiяковiла ще дужче.
- Та побував i на дзвiницi...
- Ну й що? - її очi зблискували усмiхом. - Випробував свою антену?
Iван вiдповiв не зразу. Крутнув головою у бiк Надiїної матерi, що стояла бiля плити, нiби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потiм пробурмотiв:
- Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити...
- Пробив?
- От бач, ти iронiзуєш... - Iвановi брови нахмурились. - А сталася всесвiтньо-iсторична подiя.
- Ну, розкажи, розкажи!- похопилась Надiя, боячись, що вiн образиться.
- Розповiсти? Але ти ж все одно не повiриш. Серед буденщини - раптом велике, яскраве, незвичне...
- Чому ж... - Надiя вибачливо усмiхнулась. - Ми вже готовi до несподiванок.
- Ну, тодi я тобi скажу: менi вдалося, просто пощастило встановити контакт...
- Який контакт? Я ж запитую про твою антену.
- А навiщо ж я її конструював, як не для космiчного зв'язку!
- I що, встановив зв'язок... з тими... суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?
- Шукав одних, а наткнувся на iнших... - Iван знову покрутив головою i замовк. Вiдсунув порожню тарiлку. - Я б не заперечував проти чорної кави.
- На кого ж ти наткнувся? - спитала Надiя, пiдвiвшись iз-за столу, щоб дiстати в буфетi банку з розчинною кавою.
- Я розмовляв... - Iван зробив паузу, помiтно було, що вiн вагався, казати чи нi. - Майже годину розмовляв iз своїм двiйником. У нього теж є отака Надiя, тiльки вони вже одружилися...
Надiя так i застигла з чайником у руцi, а її мати, яка нiби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Iвана, тяжко зiтхнула.
- Ой лишенько! Оце домудрувався...
Поквапно вискочила з кухнi, щось бурмочучи про себе. Iван криво усмiхнувся:
- Бач, твоя мама вже повiрила...
- Ти її налякав. Ну, хiба ж можна так жартувати?
- Я не жартую.
- Перестань.
Каву пили мовчки. Iван поглянув на годинника:
- Менi пора.
- Може, завтра... чи пак уже сьогоднi сходимо в кiно? - примирливо обiзвалась Надiя.
- Я ж сказав: працюю. - Iван щiльнiше прихилив склянi дверi. - Пишу про цей контакт...
- О, коли б справдi... - не сказала, а проспiвала Надiя, звiвши очi вгору. - Ти б став доктором!
- А може, й стану, - пригорнув її за плечi. - Ну, я пiшов. До побачення.
- Щасливо, упертюх! - Надiя весело пiдштовхнула його до виходу.
III.
А було так. На Лаврськiй дзвiницi Iван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, i наш заповзятець мало не зiрвався вниз, на дзвони. Гамуючи дрiж у колiнах, осiдлав бантину, обiперся плечем об дерев'яну крокву i так дожидався вечора. За його розрахунками, якi згодом пiдтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравiзв'язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здiйснювати спробу треба було пiсля того, як цей потужний гравiтацiйний
