Пітьма вогнища не розпалює... Том 1 - Олександр Павлович Бердник
— Розкажи мені про свої мандри, Ойра-хане.
— Ой, Марічко, то ціла казка. Мені складно оповісти так, щоб ти збагнула.
— Я постараюся, мій друже...
— Хай наступної ночі. Добре, Марічко? Вже прохолодно, місяць лягає спати за обрієм, затихли жаби на луках. І в тебе склеплюються оченята. Хай завтра...
— Хай буде так, Ойра-хане! Тільки я неодмінно, неодмінно хочу послухати твою чаклунську казку...
* * *
Стріла не зна, куди вона летить Крізь шум, і свист, і крики знавіснілі, Настане лиш тоді пізнання мить, Коли вона торкнеться цілі!
А коли ж ми, читачу, забули про свою казку, про ту легенду, що її ткало так багато крилатих душ? Згадаймо, згадаймо, скільки казкових повитух стояло біля духовних лон, щоб народити нову людину у прийдешність! Від прадавніх волхвів-міфотворців, чудотворців — до «божевільного» Ціолковського, котрий проклав космічні стежки до «Променистого Людства», від божественного Платона та його найлюдянішого учителя Сократа — до безстрашного Реріха, від праслов’янського Бояна — до нашого рідного Кобзаря, від мудрої Гіпатії — до мужньої Лесі Українки, від Еврипіда — до Лермонтова! Можна знову й знову перелічувати преславні імена — набирається легіон зоряних посланців, котрі несли і несуть Світло Розуму та Любові. І що ж? Чи посилюється Вогнище Матері Світу? Чи стають благороднішими обличчя людей Землі? Затихають війни? Чи зміцнюється розуміння космічного покликання істоти мислячої?
Гай-гай! Ми бачимо вічне «Падіння Люцифера-Світоносця». Згадаймо, згадаймо, мій друже читачу, це прадавнє попередження...
Першонароджений Архангел. Найвищий. Найясніший. Обдарований дивними скарбами духу, краси, знання. І зненацька — падіння! Чому? Апологетичні легенди твердять: гординя ! Бажання посісти Божий Трон. А за тим — катастрофа. Поразка від армій Михайла, втрата першородності, світоносності, перетворення в Князя Мороку. Що означає зловісний переказ? І чи справді потерпів поразку Повстанець? А що, коли традиції змішані? Уявімо на мить, що бунтівник переміг, що в Центрі Всесвіту сів до Космічного Комп’ютера Узурпатор, що назвався Володарем і Творцем? І сформував армію жерців, апологетів, священнослужителів, які віками курять фіміам та «узаконюють» страшний підступ. Він оволодів всіма, навіть найглибшими, каналами інформації Макро— і Мікрокосмосу. Що далі — можна уявити. Будь-яке прагнення до свободи Розуму й Серця карається. Будь-яке намагання здійснити справедливу дію, відкрити нові шляхи в пізнанні, сформувати суспільство Права терпить поразку. Чи не тому так низько падають люди, хоч і мають буквально казкові вартості у всіх сферах пізнання й чуттєвості? Чи не тому паплюжать світоносних посланців, віддаючи їх у руки неправедних суддів?
Сократ дарує сучасникам своїм плоди мудрості, щирості, краси. Чим завершується стежка дружелюбності? Чашею цикути, цинічним вироком володарів.
Платон обдаровує тирана Діонісія знанням справедливого володарювання, державної мудрості, а той продає його на галери, в рабство.
Учитель Нового Завіту відкриває стежку свободи: «Царство Бога у вашому серці!» А люди розпинають його.
Кампанелла мріє про Державу Сонця, а святі отці тридцять літ гноять його у темниці.
Жанна д’Арк визволяє Францію від чужинського полону, а король, котрий отримав від неї корону, залишає її напризволяще в руках служителів «Князя світу цього». Мільйони героїв віддають свої життя і долю на олтар Нового Світу, мріють про «блакитні міста» Прийдешності, а Сталін та його мільйонолика мафія нещадно дискредитують ідеали Комуни, жадаючи, щоб нові покоління жахалися самого слова «комунізм». Задумаймося про те, як химерно переплелися ниті причинності, як підмінилися поняття Добра і Зла, як лукаво карається всяка світла ініціатива, як знову й знову дається в різних багатоколірних обгортках видимість «оновлення» Планети,
Вічно запалюється Вогонь Світоносця, і вічно він гаситься чорними руками, вітрами злоби. Цей феномен Падіння Люцифера треба розгадати, бо інакше — як йому воскреснути з мороку? А якщо Світоносець не воскресне, то хто ж нестиме Світло ?
МАНДРИ ОЙРА-ХАНА
Я лечу, поспішаю, хочу сягнути обрію, жадаю глянути, що там — за ним? Він віддаляється невпинно, зманливо над чолом своїм запалює за грави заходу багряного або світанку ніжного. І тче, тче з променів надземних світів таємних обриси. Я кричу, благаю: — Зупинися, дай стрінутись з тобою! — Це неможливо! — чую таємну відповідь. — Але пораду можу дати. Здіймись у небо — тоді ти поєднаєшся зі мною...
— Глянь, Марічко, у небо, що ти бачиш там?
— Зірки, Ойра-хане.
— Зірки вгорі, зірки внизу — у водах. Де ж правдиві?
— Хі-хі! Який смішний. Вгорі правдиві...
— Чому вгорі?
— Бо ось я зійду вниз, сколошкаю воду, і зірок внизу вже не буде. Вони не справжні, бо... відбиті, віддзеркалені...
— Ах ти ж моя розумнице! Як добре сказала. Коротко і правдиво. Все справжнє при перевірці ще справжніше, а несправжнє — щезає, пропадає. Так і добро, правда. Коли людина гарна, добра, щира, то вона всюди добра, мудра: у в’язниці, в голоді, в холоді, на краю смерті. А якщо прикидається «доброю», то... поколошкай її, як ти оце воду хотіла поколошкати... і добро з неї злітає, мов павутина.
— А хіба можна прикинутися добрим?
— Ще й як! Скільки підлих людей прикидається добрими, хорошими. Куди моїм ілюзіям до
