Сплячі красуні - Стівен Кінг
— Ні. Я ж лише мозкоправ, а не якийсь там читач думок.
— Я думаю, це може бути класичний випадок перенесення, — вона поворушила в повітрі двома пальцями обох рук, беручи в лапки процитоване нею слово. — У тім сенсі, що це вас турбує, що ваш хлопець — син диявола.
Настала черга розсміятися Клінту. Сама думка про Джареда бодай якось пов’язаного з дияволом, Джареда, котрий змахує москітів собі з рук, замість того, щоб їх давити, була сюрреалістичною. Авжеж, син його турбує, але не тому, що той може колись опинитися за ґратами і колючим дротом, як Джінет, і Рі Демпстер, і Кітті Мак-Дейвід, і як та бомба, що в ній цокотить годинниковий механізм, знана як Ейнджел Фіцрой. Чорти забирай, у хлопця навіть не вистачає духу, щоб запросити Мері Пак піти разом з ним на весняний бал.
— Джаред у порядку, і я певен, що Боббі також. Як ці ліки впливають на ваші… як ви їх називаєте?
— Помутніння. Це коли я просто не можу людей ясно бачити і ясно їх чути також не можу. Уже краще, відтоді як я почала ці нові пігулки.
— Ви це кажете не просто, щоб щось сказати? Бо ви мусите бути зі мною чесною, Джінет. Пам’ятаєте, як я завжди кажу?
— ЧПД, чесність приносить дивіденди. І я щира з вами.
Мені краще. Хоча інколи мене підломлює, і тоді я починаю плисти, і помутніння повертаються.
– Є якісь винятки? Хтось, хто пробивається гучно і ясно, навіть коли вас накриває? Й, можливо, навіть вишпортує вас із того стану?
— Вишпортує! Мені це подобається. Ха, Боббі, може. Йому було п’ять, коли я сюди потрапила. Зараз дванадцять. Він грає на клавішних в одній групі, ви можете в таке повірити? І співає.
— Ви можете пишатися.
— Я й пишаюся. Ваш мусить бути десь такого ж віку, правильно?
Клінт, який розумів, коли котрась з його панянок намагається змінити тему розмови, видав нерозбірливий звук, замість сказати їй, що Джаред уже наближається до того віку, коли мають право голосувати, хай яким чудернацьким це не здається його батькові.
Вона штовхнула його в плече:
— Не забувайте нагадувати йому про кондоми.
Від притіненого парасолем охоронного поста біля північної стіни прогримів підсилений гучномовцем голос:
— АРЕШТАНТКО! ФІЗИЧНІ КОНТАКТИ ЗАБОРОНЕНО!
Клінт скинув руку, махнувши тому офіцерові (важко вгадати через гучномовець, але йому подумалося, що уніформа в садовому кріслі — це той гівнюк Дон Пітерз), щоб показати: тут усе тип-топ, а потім сказав Джінет:
— Я тепер думатиму, як обговорити це з моїм психотерапевтом.
Вона розсміялася, задоволена.
Клінтові спало на думку, і то не вперше, що, якби обставини були цілком іншими, йому б хотілося бути з Джінет Сорлі друзями.
— Слухайте, Джінет. Ви знаєте, хто такий Ворнер Вулф? — Нумо, до відео! — вмент відгукнулася вона показово зімітованою фразою. — А чому ви питаєте?
Гарне питання. Дійсно, чому він це запитав? Хіба стосувався тут бодай чогось той старий спортивний оглядач? І яке значення могло мати те, що його поп-культурна компетенція (як і його зовнішність) були дещо неактуальними?
Інше, краще, запитання: чому Лайла йому збрехала?
— Та хтось згадав про нього в розмові. Мені це здалося забавним.
— Овва, мій батько його любив, — сказала Джінет.
— Ваш тато.
Уривок «Гей, Джуд» пролунав з його телефону[88]. Поглянувши на екран, Клінт побачив фото своєї дружини Лайли, котра зараз мала б перебувати вглибині країни снів; Лайли, котра може пам’ятати, а може й не пам’ятати Ворнера Вулфа; Лайли, котра йому збрехала.
— Мушу відповісти, — сказав він Джінет, — але я недовго. Можете поки пройтися туди, до городу, повисмикувати якісь бур’яни, а, можливо, заодно згадаєте, що вам снилося вночі.
— Зрозуміло, приватність, — сказала вона і вирушила до городу.
Клінт знову махнув у бік північної стіни, показуючи тому офіцерові, що пересування Джінет санкціоноване, а потім натиснув «ПРИЙНЯТИ».
— Агов, Лайло, ну як наші справи? — враз зрозумівши, щойно це вискочило в нього з рота, що саме такими словами розпочинає співбесіди зі своїми пацієнтками.
— Ой, та як звичайно, — сказала вона. — Вибух метової лабораторії, подвійне вбивство, виконавиця під замком. Я її запопала, коли вона майже геть вгашена чимчикувала вгору Головатим Пагорбом.
— Це ж жарт, авжеж?
— Боюся, ні.
— Свята срака. З тобою все гаразд?
— Дію на чистому адреналіні, а так у порядку. Втім, потребую певної допомоги.
Вона пояснювала деталі. Клінт слухав, не перепитуючи. Джінет взялася до роботи вздовж рядка горошку, вириваючи траву і наспівуючи щось життєрадісне про те, як піде у передмістя до річки Гарлем, щоби в ній втопитися[89]. У північному кінці тюремного двору до садового крісла підійшла Ваннеса Лемплі, щось сказала Донові Пітерзу і зайняла його місце, а Пітерз тим часом потюпав до адміністративного крила, похнюпивши голову, наче школяр, якого викликали в кабінет директора. Якщо хтось і заслуговував на такий виклик, то саме цей мішок тельбухів і рідин.
— Клінте, ти мене ще слухаєш?
— Я на місці. Просто думаю.
— Просто думаєш, — повторила Лайла. — Про що?
— Про цей процес. — Те, як дружина на нього наперла, спантеличило Клінта. Це майже скидалося на те, ніби вона з нього глузує. — В теорії таке можливе, але мені треба порадитися з Дженіс…
— Тоді зроби це, будь ласка. Я можу приїхати за двадцять хвилин. І якщо Дженіс треба переконати, переконай її. Тут мені потрібна твоя допомога, Клінте.
— Заспокойся, я все зроблю. Побоювання щодо самоскалічення — вагома підстава.
Джінет закінчила один рядок і вже взялася до іншого, рухаючись назад у бік Клінта.
— Я просто кажу, що звичайним порядком тобі треба було б повезти до Святої Террі, щоб її там оглянули. Я так зрозумів, що обличчя собі вона розтовкла добряче.
– Її обличчя для мене не є невідкладною проблемою. Одній людині вона майже відірвала голову, а головою іншого парубка пробила стіну трейлера. Ти справді думаєш, що я мушу привести її в оглядовий кабінет до якогось двадцятизчимось-річного медика?
Він хотів було знову запитати, чи з нею все гаразд, але в теперішньому її стані вона б оскаженіла, бо коли ти вимотаний
