Веселка тяжіння - Томас Пінчон
То була не остання їхня зустріч, але потім довкола них завжди хтось крутився, наркомани у ломці, обрáзи й обмови, справжні й надумані, і на той час Бодін, як і боявся, вже почав безпорадно і картаючись Слотропа відпускати. Тепер під час приходу, коли бачить розкидану перед очима в усіх напрямках білу сітку, тлумачить її як символ болю або смерті. Починає більше часу проводити з Труді. Їхню подружку Маґду забрали за якесь шахрайство першого ступеня і повезли до Леверкузена, на зарослі задвірки, де над головою шкварчать лінії електропередач, з-під запилюженої цегли пробивається бур’ян, віконниці завжди причинені, трава і бадилля перетворюються на найгіркішу осінню підстилку. Бувають дні, коли вітер доносить аспіринову пилюку з фабрики «Bayer», її вдихають і стають спокійнішими.
Їм обом бракує Маґди. Невдовзі Бодін помічає, що його характерний брутальний сміх ґи-ги, ги-ги онімечився і став тьяхц, тьяхц. Він приміряє давні Маґдині личини, доброзичливі та зрозумілі поличчя, як на маскараді. Турботливий трансвестизм, таке з ним уперше. Ніхто не допитується, в усіх свої справи, тож Бодін вважає, що все добре.
Ясне і тягуче світло в небі — достеменна іриска, якщо потягти її кілька разів.
— Помирати дивною смертю, — на цю мить Гість Слотропа — графітні закарлючки на стіні, голоси з комина, людина на широкому шляху, — мета життя в тому, аби ти вмер дивною смертю. Хай би як вона тебе дістала, але має зробити це за дуже незвичайних обставин. Таким має бути життя…
Речовий доказ S-1729.06, пляшка, у якій містилося 7 куб. см Травневого вина[659]. Аналіз вказує на присутність у його складі маренки, цитрини та апельсинових шкуратинок.
Перші тевтонські воїни носили гілочки маренки, відомої ще як Господарка Лісів. Маренка дарує успіх у боротьбі. Виявляється, одної ночі частина Слотропа стикається у самісінькому осерді Нідершаумдорфа з Джабаєвим у самоволці. (Дехто вважає, що фрагменти Слотропа виросли в окремі цілісні особистості. Якщо це так, то неможливо сказати, хто з теперішньої популяції Зони є паростками його первісного поширення. Вважається, що остання його світлина є на єдиному альбомі, випущеному англійським рок-гуртом «Дурень» — семеро музикантів стоять у викличних позах, десь як ранні «Стоунз», біля старої вирви од вибуху ракетної бомби в Іст-Енді чи на Південь від Ріки. Надворі весна, французький чебрець саме зацвів дивовижним мереживом по зеленій пелерині, що затуляє і пом’якшує справжні обриси старих руїн. Неможливо сказати, яке з облич — Слотропове, до нього можна застосувати лише один з написів: «Гармоніка, казу — друг». Але, знаючи його розклáд Таро, його радше варто шукати серед Смирення, серед сірих і претерітних душ, виглядати, як він пливе у непривітному світлі небес, у морській пітьмі…)
На цю мить є лише довге котяче око бляклого заходу сонця, яскраво-сіре на тлі фіолетової стелі хмар, з темно-сірою райдужкою. Все це радше зависло у височіні, аніж дивиться згори на збіговисько Джабаєва та його друзяк. У місті відбувається дивна конференція. Сільські дурники з усієї Німеччини стікаються до міста (з рота слина, залишають по собі ядучих кольорів сліди, щоб було на що повитріщатися за їхньої відсутності). Очікується, що цього вечора вони ухвалять резолюцію, в якій проситимуть Велику Британію надати їм статус країни Співдружності, ба навіть, імовірно, подадуть заяву на членство в ООН. Дітям у парафіяльних школах кажуть молитися за успіх. Невже тринадцять років ватиканських трудів направду прояснили різницю між святим і грішним? Вночі формується ще одна Держава, не без показухи і не без святкувань, тому сьогодні всім потрібен Maitrinke[660] і Джабаєву вдалося добути кілька його літрів. Нехай святкують сільські дурні. Нехай їхня святість іде брижами в картинах інтерференційних смуг, поки не згаснуть ліхтарі у залі засідань.
Нехай героїчно виступає кордебалет: шістнадцять пошарпаних старперів бездумно човгають ногами по сцені, дрочать в унісон, погойдуючи членами, наче якимись тичками, розмахують по двоє і по троє своїми позеленілими дрючками, виставляючи напоказ неймовірні шанкри та виразки, вивергаючи змережені волокнами крові водограї сперми, що хлюпають на засмальцьовані складки штанів, зашмульгані піджаки з обвислими, як шістдесятирічні цицьки, кишенями, не прикриті шкарпетками гомілки обліпив порох тісних площ і знелюднілих вулиць. Нехай веселяться і гупають по сидіннях, нехай тече братерська слина — сьогодні гурток Джабаєва в ході недоладно спланованого нальоту на будинок єдиного в Нідершаумдорфі лікаря роздобув підшкірний шприц і голку, сьогодні вони жахнуть вина. Якщо до них мчатиме поліція, якщо десь далеко на шляху якісь первісні вуха за багато кілометрів ночі вчують гуркіт окупаційного конвою, а тоді переконаються наочно, запримітивши слабеньке розсіяне світло фар і наближення небезпеки, навіть тоді ніхто не розімкне кола — вино діятиме, хай би що там сталося. Хіба ти не прокидався з ножем у руці, голова в унітазі, а неясних обрисів довгий дрюк от-от вріже по верхній губі, чи не тонув ти знов у червоній капілярній дрімоті, де все це просто не може відбуватися? і чи знову не прокидався від жіночого вереску, а тоді знов у воду каналу, що холодить тобі занурене око та вухо, а тоді зграя «фортець» знову пікірують з небес, знову, знову… Але ні, по-справжньому, ніколи.
Кайф від вина — кайф від вина заперечує тяжіння, ти вже на стелі ліфта, а той ракетою мчить угору, і вже ніяк не злізеш. Розділяєшся на двох, на Двох головних, і кожне з твоїх внутрішніх «я» усвідомлює інше.
ОКУПАЦІЯ МУХВАБОРО
Близько третьої пополудні з пагорба, де звужується номерна дорога, покотилися вантажівки. Усі фари горять. Один за одним електричні витрішки перелазять вершину пагорба поміж кленами, гуркіт страшенний. У кінці схилу вантажівки диркають передачами, з-під брезенту долинають втомлені крики: «Подвійне зчеплення, недоумку!» Біля дороги зацвіла яблуня, гілля після ранкового дощу мокре, мокре і темне. Під деревом сидить із кимось — але точно не зі Слотропом — голонога дівчина, біляво-руда, як мед. Звати її Марджорі. Гоґан повернеться з Тихого океану, залицятиметься до
