Веселка тяжіння - Томас Пінчон
□□□□□□□
Міст над річкою. Хіба зовсім зрідка нагорі проїде автомобіль. Якщо поглянути вгору, побачиш схил із шишконосними деревами, що похмуро підіймаються від шляху вгору. Дерева сумно риплять над раною, спроєктованою на їхній території, у їхніх володіннях, на їхній землі. У річці зблискує рудувата форель, у дренажній трубі інші шукачі прихистку понаписували всякої всячини на вологому склепінні стін. Забери мене, Кістлява, щось ти затримуєшся. Ці дні найгірші. Ти будеш як солодкий сон. Просто сон? Будь ласка. Приходь скоріше… Рядовий Рудольф Еффіґ, 12.IV.45. Малюнок чорним гримом командо — людина зблизька дивиться на квітку. Трохи далі або просто трохи менша жінка — наближається. Якийсь ельф абощо. Людина не дивиться на неї (на нього?). На середній відстані — копиці сіна. Квітка формою подібна до піхви молодої дівчини. З неба дивиться світило, лице спокійне, як у Будди. Нижче хтось надряпав англійською: Гарний малюнок! Закінчуй! а під тим написом іншим почерком: Він ЗАКІНЧИВ, дурню. І тобі кінець. Поряд німецькою: Я всім серцем любив тебе, Лізель — ані ймення чи звання, підрозділу, номера… Ініціали, «хрестики-нулики», одразу видно, що грав сам із собою, «шибениця», у якій задумане слово так і не написали: GE_ _RAT_ _ і повішене тіло видно майже з другого кінця труби, навіть зранку, бо дорога дуже вузька, тож нема путящого переходу із світла в тінь. На узбіччі дороги із заростей визирає захований велосипед. Пізній метелик, блідий, ніби повіка, безцільно кліпає над стеблами свіжого сіна. Високо на схилі хтось вганяє сокиру у живе дерево… саме тут і саме тепер юна відьма нарешті знаходить Вацлава Чичеріна.
Він сидить біля річки, не пригнічений і не безтурботний, просто чекає. Пасивний соленоїд чекає, поки ввімкнуть. Почувши кроки, підводить голову і бачить її. Вона — перша з’ява з минулої ночі, на яку він подивився і побачив. Це її робота, ось яке заклинання вона тоді примовляла, шовковим клином, видертим із найліпших трусиків, зав’язуючи очі ляльці, себто його очі, східні й вологі, хай і проведені лишень у глині її довгим нігтем:
Нехай він стане сліпим до всіх, крім мене. Нехай засяє палке сонце кохання у його очах назавжди. Нехай прихистить його моя пітьма. Всіма священними йменнями Бога, ангелами Мельхідаелом, Ягоелом, Анафіелом і великим Метатроном заклинаю тебе і всіх, хто з тобою, йди і виконай мою волю.
Секрет у тому, щоб належним чином зосередитися. Вона блокує все інше: місяць, вітер у ялівці, диких собак, що блукають ночами. Вона концентрується на спогаді про Чичеріна, на його свавільних очах, нехай він формується, а свій оргазм пристосовує до замовляння, щоб в кінці, називаючи останні Ймення Сили, вона кричала, кінчаючи без допомоги пальців, які підняті до неба.
Опісля переламує надвоє чарівний хліб і одну половинку з’їдає. Друга — для Чичеріна.
Він бере хліб. Біжить річка. Співає пташка.
Смеркається, коханці лежать голі на прохолодному трав’янистому березі, до них долинає звук автоколони на вузькій дорозі. Чичерін натягує штани і йде спробувати розжитися харчами або сигаретами. Його минають чорні обличчя, mba-kayere, дехто позирає з цікавістю, інші надто заклопотані своєю втомою або охороною закритого фургона, у якому перевозять бойову частину 00001. Зупиняється на мотоциклі Енціан, mba-kayere, щоб переговорити із пошрамованим і неголеним білим. Вони на середині мосту. Розмовляють ламаною німецькою. Чичеріну вдається випросити пів пачки американських сигарет і три сирі картоплини. Кивають одне одному, не дуже формально, не надто привітно, Енціан витискає зчеплення і продовжує мандрівку. Чичерін закурює, стоїть на дорозі, дивиться їм услід, тремтить у сутінках. Потім повертається до своєї юної дівчини біля річки. Треба знайти трохи дров, поки не стемніло.
Це чари. Безперечно — і то не конче гра уяви, бо не вперше людина проходить край вечора повз рідного брата — часом і назавше, — навіть того не відаючи.
□□□□□□□
Нині Місто настільки витяглося вгору, що у ліфтах далекого сполучення є навіть кімнати відпочинку: пухкі крісла та ослони, буфети, газетні кіоски, між зупинками встигаєш проглянути цілий номер «Лайф». Для слабкодухих, що після посадки найперше шукають Сертифікат про Техогляд, у ліфтах працюють дівчата в зелених пілотках, зелених оксамитових блузах-басках і завужених штанцях із жовтими лампасами — у жіночих зут-костюмчиках, вони добре обізнані з розмаїтим ліфтовим фольклором, а робота їхня — вас заспокоїти.
— Попервах, — пищить юна Мінді Блот із Карбон-сіті, штат Іллінойс, бездумно усміхнений профіль біля латунного муару ромбовидних плям, що пролітають, тисячами пролітають вертикально повз вас, її майже доросле обличчя, настільки ж мрійливе і практичне, як у Королеви Чаш, ніколи до тебе не обертається, завжди під певним кутом заломлюється у бурштиново-золотому серпанку, що вас розділяє… зараз ранок, тому квіткар у дальній частині ліфта, що на кілька сходинок нижче, одразу за водограєм, ще вдосвіта приніс бузок та іриси, свіжі й духмяні, — до Вертикального Рішення весь транспорт існував, фактично, на площині, так, я вже здогадуюся про ваше запитання… — від дівчини до сперечальника, ліфтового завсідника, лине усмішка, проте відповіді не знаходить… — «А як же літаки?» Про це ви хотіли запитати! — власне кажучи, він хотів запитати про Ракету, і всі те розуміють, але ця тема перебуває під якимось дивним табу, тому ввічлива Мінді, по суті, дала привід для насильства, насильства придушення — вибілені кольори ранкового вересневого неба на тлі сходу сонця і шліфувальної полотнини вранішнього бризу — у затишному кубічному середовищі, що так плавно лине крізь простір угору (бульбашка спливає у кастильському милі, все навколо залите зеленню повільної блискавки), повз рівні, на яких уже метушаться голови, вирують яскравіше за молоки та ікру в морі, повз поверхи, занурені у темряву, не обігріті, чомусь закриті, на вигляд дивно спустошені поверхи, на яких ніхто не бував, відколи скінчилася Війна ааааа-аххх! летимо повз них із завиванням, — звичайна аеродинамічна взаємодія, — пояснює терпляча Мінді, — нашого межового шару та форми отвору тієї миті, коли ми його проходимо…
— Ви маєте на увазі, що до того, як ми до нього наблизимося, — репетує ще один критикан. — він має іншу форму?
— Так, і після того, як ми його проминемо, — також, шановний, — Мінді відмахується від нього, кривить губи, демонструючи своє розуміння, стисла-губки-розслабила-всміхнулася, — позублені отвори самотньо скімлять, зникають під ліфтом, історіями, підошвами нашого взуття, завивання тягнеться униз, наче нота на губній гармоніці — але ж чому із зайнятих поверхів, що пролітають повз них, не долинає жодного звуку? де світяться вогні, теплі,
