Сповідь - Валерій Олександрович Шевчук

приходить до мене його Голос, той, котрий умів так розумно й переконливо нашіптувати мені, коли пробував я у Прірві. Тепер же той Голос приходить до мене не вві сні, а тоді, коли дуже мені самотньо й печально. Зрештою, наша балачка про одне і те ж і, хоч відбули ми їх кілька, розмовляли тими ж словами. При цьому рипали, відчиняючись і зачиняючись, двері у сіни, ніби той Голос став хлопчаком-неви-димцем і бавився отак.

– Ну, що, - запитав він, - вдається тобі нове життя?

Я мовчав, бо що міг відповісти, а коли кпить він із мене, то чим можу оборонитися?

– Даремно караєшся, - сказав Голос. - Коли людина грішна від природи, адже так учить ваша наука, чи треба супроти того боронитися? Чи треба ущемлювати себе, вигадувати тисячі заборон, які тільки більшу на землі ворожнечу сіють і ненависть?

Переді мною виникло обличчя того, про кого я найбільше думав останнім часом, того, перед ким був найбільше винуватий.

– Ти перед ним не винуватий, - сказав Голос. - Не зі своєї волі це вчинив, отже, й не винуватий.

– Є два шляхи, - сказав я, - вузький і широкий. Вузький веде до добра, а широкий - до зла. Шлях вузький - безславний і супротивний тобі, а шлях широкий - повний оманок і щастя. Кажуть, що людина вільна вибирати собі шлях, - чи так це? От я, до прикладу: обрав шлях вузький, а ноги мої мене привели на широкий. Ось я: згодився бути нечистим, але не відчуваю принад нечистості.

– Що значить нечистий? - спитав хлопчак-невидимець, гойднувши двері. - Навіщо намагатися бути чистим, коли цього у світі ніхто не здужав досягти?

– Щоб не мучитися, - сказав я.

– Навіщо ж мучитися, щоб не мучитися? - засміявся хлопчак. - Чудний ти, як дитина. Немає широкого чи вузького шляху, є тільки шлях. І все одним завершується. Боїшся смерті?

Чи боявся я смерті? Це не те, мигнула думка. Сумління - щось складніше за страх перед смертю. І шлях житейський таки не один, а є їх два. Бо навіть не в пам'яті у нащадках тут річ, а в тому, що сієш на землі. Яке зілля виросте, коли весь час щербиш душу, а перед смертю помічаєш, що в грудях лишився тільки нікчемний її уламок? Тоді просиш милосердя, б'єш лоба, вимолюєш прощення, а не думаєш, які плоди виросли з твого сімені. Переконуєш себе і світ: те лихе, що чинив, не з своєї волі вдіяне, що все лихочиння - тільки виконання обов'язку.

– Оце вже мудрість, - сказав Голос. - Коли переконаєш себе, що гріх - це добродійність, звільняєшся від мук сумління. Стаєш чистий і чесний. Одне тільки кажеш нерозумне: про плоди. Що ж воно таке: яблуко чи груша? Суниця чи малина?

Я здригнувся: надто дивною здалася мені його логіка. Але він мав рацію: той, у кого в грудях залишився тільки шматок, уламок душі, теж має право на втіху. Одначе я знаю інше: плоди після нас залишаються. Це не яблуко й не груша, не суниця й не малина, це дух животворчий. Навіть утіха, яка відвідує тих, хто не встояв, - це теж дух животворчий, це захисна реакція живої істоти перед болем, якого вона витримати не в силі.

– Втіха - це я, - сказав хлопець-невидимець, гойднувшись на дверях.

– Не будь такий упевнений, - мовив покірливо я. - Втіха - це переддень надії, а надія - це передумова, що сумління - не марна вигадка.

– А що таке сумління? - легковажно спитав той, хто погойдував двері.

– Це початок повернення, - сказав я.

– Повернення куди?

– До того, що не повинно в людині губитися, - сказав я.

– А це чи не та сама самовтіха? - хихикнув хлопчак.

– Це самовтіха, яка дозволяє цьому світу бути, - сказав я переконано. - Бути попри все.

Двері рипнули й зупинилися. Я побачив, що всі мої свічки догоряють. Нагар з них не знімали, і їхні вогники раптом стали вдвічі більші, ніж були.

Розповідь прибульця

Цілий день падав сніг. Спочатку спроквола, але далі все густіше й густіше. Небо перетворювалось у місиво білих цяток, що просівалися крізь велетенське сито; звідусіль напливав білий холод, було вогко і вільжно. Ліс ставав білою пустелею, де трохи розгублено стовбичили дерева. Стояла нерушна тиша, урочиста й ніби свята, а згори валило й валило; інколи здавалося, що сніг летить не згори на землю, а навпаки: там, над головою, відчувалася бездонна сіра прірва. Мене тягло в ту прірву, я був заполонений снігопадом, цією дивною тишею й непорушністю дерев. Кам'янів, відчуваючи, що навкруги все танцює й ворушиться. Бачив спіралі, які викреслювали сніжини, ніби писалася велика книга буття й небуття. По-своєму розумів той тайнопис, відгадував складну формулу неба і помалу прочитував її.

Над світом повільно ступав засніженими ратицями Козерог. Білі боки, худі й запалі, вилискували снігом, роги світилися крицею, а очі спалахували вогниками. Кожен його поступ - один день, а всіх він має зробити кроків тридцять. По тому ляже на лівий бік, бо й сонце тепер на лівому боці. Тоді я почую тихий жеркіт води, і з'явиться в небі Водолій. Я стежитиму вже за його поступом, і мені здаватиметься, що небо - це море. Вистежуватиму в тому морі блідих риб сумної долі моєї, і так триватиме доти, доки не прокинеться Баран, який провістить про звіра ярішого й могутнішого. Тоді побіжить через небо Бик, і все зрадіє, бо відчує могутню його силу, бо зможе помилуватися потужною грою його вигранених м'язів. Його гаряче дихання раптом напоїть небо й землю, сонце щедріше сипоне промінням, а на крайнебі заспівають свою пісню Близнята. Тепло й сухо стане на землі, бо подвоїться сила сонця. Світ чекатиме на Рака, який поволі поповзе на північ, витягуючи день. І день стане чистий і потужний, бо йому треба буде виконати багато роботи, бо йому