Хранителі - Дін Кунц
У Вінса був Дар, який відрізняв його від інших людей: він міг всотувати життєву силу своїх жертв. Завдяки своєму Дару він завжди буде сильним і сповненим енергії. Він житиме вічно.
Він ніколи не відкривав таємницю свого чудового Дару жінці з гортанним голосом чи своїм замовникам. У світі обмаль людей, наділених достатньою уявою, щоб належно сприйняти й поцінувати такий незвичайний талант. Вінс нікому не розповідав про це, оскільки побоювався, що його вважатимуть божевільним.
Вийшовши з ресторану, він якусь хвилину постояв на тротуарі, глибоко дихаючи і насолоджуючись морським повітрям. Із затоки дув прохолодний нічний вітер, ганяючи тротуаром папірці та фіолетовий цвіт палісандра.
Вінс почувався шаленцем. Йому здавалося, що він такий же сильний, як стихія моря та вітру.
З острова Бальбоа він поїхав на південь до Лагуна-Біч. Об одинадцятій двадцять припаркував мікроавтобус навпроти одноповерхового будинку Гадстона, який закоренився на крутому пагорбі. Звідти було добре видно океан. У кількох вікнах будинку світилося.
Вінс переліз через сидіння і присів позаду мікроавтобуса, щоби бути непоміченим і дочекатися, поки Гадстони заснуть. Залишивши будинок Ярбеків, Вінс змінив свій синій костюм на сірі штани, білу сорочку, темно-бордовий светр і темно-синю нейлонову куртку. Сидячи у темряві, він тепер гаяв час, дістаючи зброю з картонної коробки, у якій її було заховано поміж двома буханцями хліба, упаковкою з чотирма рулонами туалетного паперу та іншими речами, які створювали видимість, що Вінс їде з ринку.
«Вальтер П-38» був повністю заряджений. Завершивши справи у будинку Ярбеків, Вінс надів новий глушник на ствол. Це був один із коротких стволів, які, завдяки науковому прогресу, були наполовину коротшими за старі моделі. Вінс відклав пістолет.
У нього був п’ятнадцятисантиметровий викидний ніж, який він переклав у праву передню кишеню штанів.
Відтак Вінс туго закрутив дротяний зашморг і поклав у ліву кишеню куртки.
У праву зовнішню кишеню куртки він запхав ваговитий мішечок зі шротом.
Вінс не планував користуватись нічим, окрім пістолета, але волів бути готовим до випадковостей.
Для деяких замовлень Вінс використовував пістолет-кулемет «узі», нелегально перероблений для автоматичної стрільби. Але теперішнє завдання не потребувало наявності важкого озброєння.
Також у нього була невелика шкіряна сумочка, вдвічі менша за набір для гоління. Там було кілька інструментів для злому. Вінс навіть не перевіряв їх, бо знав, що вони можуть і не знадобитися, оскільки багато людей приділяли на подив мало уваги домашній безпеці, залишаючи двері та вікна незачиненими вночі, так наче вони жили у квакерському селі в дев’ятнадцятому столітті.
Об одинадцятій сорок Вінс схилився до переднього сидіння і глянув на будинок Гадстонів крізь бічне скло. У вікнах було темно, а отже, всі сплять. Чудово.
Щоб у них був час заснути, Вінс знову сів на заднє сидіння мікроавтобуса, з’їв батончик «Містер Ґудбар»[10] і почав міркувати, на що витратити доволі непогані гроші, які він отримав цього ранку за роботу.
Він віддавна мріяв про гідроцикл «PowerSki» — один із тих хитромудрих пристроїв, які дозволяли кататися на водних лижах без катера. Вінс любив океан. Море приваблювало його; під час припливів він почувався як вдома, відчуваючи душевне піднесення, коли рухався в гармонії з великими темними масами води, що здіймалися майже вертикально. Вінс обожнював пірнати з аквалангом, обожнював парусний спорт і серфінг. У підлітковому віці він проводив більше часу на пляжі, ніж у школі. Він досі час від часу займався серфінгом, коли хвилі були високими. Але щойно йому стукнуло двадцять вісім, серфінг почав здаватися не настільки цікавим, як раніше. Він полюбив швидкість. Він уявляв, як мчатиме на водних лижах сірувато-темними хвилями, коли вітер б’є в обличчя, як підстрибуватиме на нескінченних бурунах, приборкуючи Тихий океан, як ковбой на родео приборкує дикого мустанга.
О дванадцятій п’ятнадцять Вінс вибрався з мікроавтобуса. Засунувши пістолет за пояс, перетнув тиху спорожнілу вулицю і підійшов до будинку Гадстона. Він пройшов крізь відчинену дерев’яну хвіртку й опинився на бічній терасі, залитій місячним світлом, що пробивалося крізь зелені гілки величезного розлогого коралового дерева.
Там Вінс зупинився, щоб надіти пару шкіряних рукавиць.
Розсувні скляні двері, від яких відбивалося місячне сяйво, вели з тераси у вітальню. Вони були зачинені. Кишеньковим ліхтариком, що його Вінс витягнув із сумки з інструментами для злому, він освітив унизу дверей дерев’яну запору, встановлену для того, щоб їх не можна було відкрити.
Гадстони приділяли безпеці більше уваги, ніж більшість людей, проте Вінсу було байдуже. Він прикріпив присмоктувач до скла біля дверної ручки, алмазним різцем обвів кругом і безшумно вийняв кружало скла разом із присмоктувачем. Насамкінець він просунув руку в дірку і відкрив замок. Потім вирізав іще одне кружало біля порога і через нього виштовхнув дерев’яну запору у кімнату, під занавіски.
Вінс не боявся, що в будинку може бути собака: жінка із сексуальним голосом повідомила йому, що у Гадстонів не було домашніх тварин. Ось чому йому подобалося працювати із цими замовниками: вони надавали детальну і точну інформацію.
Відчинивши двері, Вінс пройшов крізь закриті занавіски й опинився у темній вітальні. Там він постояв якийсь час, аби очі звикли до темряви, і прислухався. В будинку була мертва тиша.
Спочатку він знайшов кімнату хлопця, підсвічену зеленими цифрами на електронному радіогодиннику. Підліток лежав на боці й тихо спав. Йому було шістнадцять. Дуже малий, а Вінс таких любив.
Вінс обійшов ліжко і присів збоку, обличчя до обличчя зі сплячим. Зубами він зняв рукавицю з лівої руки.
