Переслідуваний - Стівен Кінг

61 проти 100…

Бредлі не наважився свердлити дірки у дні багажника, тож Річардс згорнувся жалюгідним клубочком, приткнувшись носом і ротом до смужки світла, що проходило крізь шпарину: Бредлі зняв частину прокладки, яка ущільнювала кришку багажника, щоб був хоч сякий-такий протяг.

Машина рвучко піднялася на повітряній подушці — аж Річардс ударився головою. Бредлі сказав, що поїздка триватиме не довше, ніж півтори години, навіть якби довелося двічі або й тричі зупинятися на дорожніх постах. Закриваючи багажник, він дав Річардсові доброго револьвера.

— Мало не кожну десяту машину перевіряють, — сказав Бредлі. — Заглядають і до багажників. Десять проти одного — непоганий шанс. Ну, а як номер не пройде, доведеться тобі вколошкати ще кількох лягавих.

Машина понеслась вибоїстими вулицями старого міста. Незабаром почувся глузливий дитячий вигук, і об багажник щось гупнуло. Згодом посилився вуличний рух, почастішали зупинки перед світлофорами.

Річардс лежав скарлючившись у тісному багажнику, стискав револьвер у правій руці й думав про Бредлі, який дуже змінився, надягнувши єдиний на всю банду костюм: скромний і сірий, наче стіни в банку. Довершувала його каштанова краватка із золотою шпилькою, на якій видніли літери НАПКОН1. Хлопцеві вдався стрибок через прірву, що розділяла задрипаного розбишаку й розсудливого чорношкірого бізнесмена, який вміє ладнати з білими.

— У тебе такий солідний вигляд, — захоплено промовив Річардс. — Аж не віриться, хай йому чорт!

— Хвалити Бога, — озвалася стара.

— Я сподівався, вам сподобається моє перевтілення, добродію, — із стриманою гідністю промовив Бредлі. — 3 вашого дозволу, я — керуючий збуту фірми «Рейгон кеміклз». Ведеться нам тут чудово. Гарне місто Бостон. Люди надзвичайно приємні.

Стейсі захихотів.

— А ти краще заткни пельку, чорнопикий! — визвірився на нього Бредлі. — Бо так надаю, що повні штани накладеш.

— З тебе справді вийшов покірний нігер, — знову захихотів Стейсі, анітрохи не наляканий братовою погрозою. — Ото дивина, щоб я так жив!

Незабаром машина звернула праворуч, на рівнішу дорогу, й почала спускатися по спіралі. Отже, вони на розв’язці. Виїжджають на чотириста дев’яносто п’яте шосе або на під’їзну трасу. Через ноги Річардсові ніби хтось пропустив струм.

«Десять проти одного — непоганий шанс».

Машина стала набирати швидкості й ще вище піднялась над дорогою, ввімкнулася передача, потім Бредлі раптом загальмував і вимкнув її. Хтось монотонно вигукував:

— Зупиніться… Приготуйте права та реєстраційне посвідчення… Зупиніться… Приготуйте…

Ось воно. Почалося.

«А тебе ж розшукують по всіх усюдах».

Як розшукують? Перевіряють багажник кожної восьмої машини? Чи кожної шостої? А може, всі підряд?

Машина зупинилась. Річардсові очі заметалися, мов дикі кролики, що потрапили в пастку. Він стис у руці револьвера.

60 проти 100…

— Вийдіть із машини, сер, — промовив знуджений владний голос. — Права та реєстраційне посвідчення, будь ласка.

Дверцята відчинилися й зачинились. Мотор тихо вуркотів, утримуючи машину на дюйм над дорогою.

— …керуючий збуту фірми «Рейгон кеміклз»…

Бредлі вибріхується. Господи милостивий, а що, коли б він не мав ніяких паперів на підтвердження своєї версії? А коли б на світі не існувало ніякої фірми «Рейгон кеміклз»?

Дверцята відчинилися, хтось почав длубатись на задньому сидінні. Певно, полісмен. «А може, цим займається державна служба безпеки», — мало не втративши тяму, подумав Річардс. Мав таке враження, ніби той «хтось» от-от залізе до нього в багажник.

Хряснули дверцята. Почулися кроки — хтось обходив машину ззаду. Річардс облизав губи й ще міцніше стис револьвера. Перед очима зринули мертві полісмени: вони белькотали щось нерозбірливе, у них були ангельські обличчя й покорчені тіла. Цікаво, чи випустить полісмен чергу з автомата, коли відчинить багажника й побачить його, скрученого, мов саламандра? Чи кинеться Бредлі втікати? Річардс відчував — ось-ось набурить у штани. Такого з ним не траплялося від часів дитинства, коли брат, бувало, так його лоскотав, що сечовий міхур не витримував. Усі м’язи там, унизу, розслабились. Він уліпить полісменові кулю просто в перенісся, шматочки мозку та скалки розтрощеного черепа злетять аж до неба. Зробить ще кількох дітей сиротами. Атож. Гаразд. Господь про мене дбає, мочитись у штани не дозволяє. О Боже, що він там робить, зриває сидіння? Шійло, я так тебе кохаю… Скільки часу ти протягнеш на ті шість тисяч? Мабуть, з рік, якщо тебе не вб’ють за ці гроші. А потім — знову на вулицю, туди-сюди, вийдеш на ріг, похитуючи стегнами й розмахуючи порожньою сумочкою. «Гей, містере, я не повія, але мені треба трохи заробити. Ходімо, я навчу вас дечого…».

По багажнику ляснула рука — певно, випадково. Річардс аж закусив губу, тамуючи крик. У багажнику збурилася пилюка, залоскотала в горлі та носі. Урок біології, вони сидять іззаду, він видряпує на старій парті свої та Шійлині ініціали. «Чхання є функція м’язів, що скорочуються мимовільно». Як чхну, то дай Боже, щоб голова на карку втрималась, але стрілятиму впритул, отже вліплю йому кулю в самісіньку пику…

— Що в багажнику, містере?

Бредлі відповів недбалим, трохи знудженим голосом:

— Та запасний циліндр, не зовсім справний. Ключ на кільці, хвилинку, зараз дам.

— Я б сам сказав, якби було треба.

Відчинилися другі задні дверцята; зачинились.

— Проїжджайте.

— Пильнуйте. Сподіваюсь, ви його впіймаєте.

— Проїжджайте, містере. Не затримуйте рух.

Застукотіли спрацьовані циліндри. Машина піднялася вище й почала набирати швидкості. Невдовзі уповільнила хід, але полісмен, мабуть, показав, що можна їхати далі. Річардса труснуло — машина знову піднялася на повітряній подушці, просунулася трохи за інерцією, потім увімкнулася швидкість. Річардс тихенько стогнав за кожним віддихом. Йому вже не хотілося чхати.

59 проти 100…

Поїздка, здається, затяглась, їх зупиняли ще двічі. Одного разу ніби просто перевіряли права, другого полісмен мляво базікав із Бредлі про клятих комуністів, що гасають на мотоциклах і допомагають цьому Річардсові, а може, й тому другому, Лафлінові. Лафлін ще нікого не вбив, але пішла чутка, нібито він зґвалтував жінку в Топіці.

Потім не було нічого, крім монотонного завивання вітру та болю в закляклих од холоду й нерухомості м’язах. Річардс не спав, а перебував у стані напівтями — мозок не витримав напруження. Хвалити Бога, що в автомобілях на повітряній подушці не буває чадного газу.

Після останньої перевірки минула ціла вічність. Нарешті Бредлі зменшив швидкість і по спіралі став підніматися нагору. Річардс із зусиллям кліпнув очима й відчув, що зараз, мабуть, блюватиме. Вперше в житті його захитало в машині.

Коли почалися запаморочливі повороти та спуски, Річардс здогадався, що виїхали на розв’язку. Минуло ще хвилин п’ять, і довкола знову загомоніло місто. Річардс кілька разів силкувався змінити положення тіла, але це було просто неможливо. Врешті він закляк, покірливо