Переслідуваний - Стівен Кінг

— Цього акумулятора поцупив я, — сказав хлопець. — Бредлі розказав мені, як їх лагодити. У нього є книжки. А в мене є марихуана. Я тобі віддам її, тільки не вбивай мене. Бо тобі це так не минеться. Бредлі — в банді «Довгих ножів». Якщо ти мене вб’єш, він тобі так надає, що ти повні штани накладеш.

— Я нікого не збираюся вбивати, — нетерпляче відповів Річардс. — Тим більше — дітей.

— Я — не дитина! Я сам украв цього бісового акумулятора!

Побачивши щиру образу на його обличчі, Річардс мимохіть ошкірився.

— Гаразд. То як тебе звати, хлопчику?

— Я не хлопчик. — Потім похмуро відповів на запитання: — Стейсі.

— Гаразд, Стейсі. За мною женуться. Ти віриш мені?

— Певно, що вірю. Навряд чи ти виліз із того колодязя, щоб купити тут порнолистівки. — Він підозріливо придивився до Річардса. — Ти що — блідопикий? Такий замурзаний, що й не розбереш.

— Стейсі, я… — Річардс не докінчив і провів рукою по голові. А коли знову заговорив, то, здавалося, звертався до самого себе. — Я мушу комусь довіритись, навіть якщо це дитина. Дитина. Господи, хлопче, тобі ж, мабуть, і шести ще нема.

— У березні вісім буде! — сердито відповів хлопчик. — У моєї сестри, Кессі, рак, — додав він. — Вона ввесь час плаче, тож мені більше подобається сидіти тут. Я сам поцупив цей бісів акумулятор. Сигаретки з марихуаною не хочете, містере?

— Ні, й тобі не раджу курити. Хочеш заробити два долари, Стейсі?

— Хочу, їй-Богу! — В очах його відбилася недовіра. — Тільки звідки в тебе ті долари, коли ти щойно з каналізації виліз? Брешеш.

Річардс дістав нового долара й подав хлопцеві. Той витріщився на папірець з благоговійним острахом, мало не з жахом.

— Якщо приведеш сюди брата, одержиш іще одного, — сказав Річардс і, помітивши зляканий вираз на обличчі хлопчини, швидко додав: — Я тобі дам долар так, щоб він не бачив. Але більше нікого не приводь.

— Не здумай убивати Бредлі, це тобі не вдасться. Він тобі так надає, що…

— …що я повні штани накладу. Чув уже. Біжи й приводь його сюди. Тільки щоб ніхто не знав.

— Три долари.

— Ні.

— Та послухай же, за три долари я зможу купити для Кессі ліки в аптеці. Тоді менше вереску буде.

Річардсове обличчя раптом пересмикнулося, ніби його хтось ударив.

— Гаразд. Три.

— Три нових долари, — нагадав хлопчик.

— Та звісно, Господи, звісно. Давай сюди брата. Але як приведеш поліцію, то нічого не одержиш.

Хлоп’як, який уже майже вибрався із свого барлогу, зупинився.

— Дурний ти, якщо так думаєш. Я ненавиджу розтаких лягавих дужче, ніж будь-кого. Навіть ніж диявола.

Він пішов. Тепер життя Річардса було в брудних, укритих струпами руках семирічного хлопчиська. Річардс надто стомився, щоб боятися. Він вимкнув світло, прихилився до стіни й задрімав.

65 проти 100…

Тільки-но Річардс поринув у сон, як його щось розбуркало. Він ще хвилю перебував у полоні кошмару: вві сні на нього стрибала поліційна вівчарка — страхітлива жива зброя футів із сім заввишки. Він мало не скрикнув, коли Стейсі повернув його до дійсності, засичавши:

— Якщо цей сучий син поламав мого ліхтаря, то я його…

На хлопця хтось шикнув. Запона гойднулася. Річардс увімкнув світло й побачив Стейсі, а поруч з ним ще одного чорного, з вигляду років на вісімнадцять, одягненого в шкіряну куртку. Він дивився на Річардса з ненавистю й цікавістю.

У руці в Бредлі щось клацнуло — зблиснуло лезо ножа.

— Викинь зброю, якщо маєш.

— Не маю.

— Не бре… — Молодик затнувся й вирячив очі. — Еге! То це тебе по БТБ показували? Ти пустив з димом готель Молодих християн на Ганігтон-авеню. — Мимовільна білозуба усмішка розділила навпіл похмуру чорноту його обличчя. — Вони оголосили, ніби ти засмажив п’ятьох полісменів. Мабуть, це означає всі п’ятнадцять.

— Він виліз із каналізаційного люка, — поважно промовив Стейсі. — Я відразу побачив, що він ніякий не диявол. Я здогадався, що він — блідопикий. Ти його заріжеш, Бредлі?

— Стули пельку й дай чоловікам побалакати. — Бредлі вліз до халупи й незграбно сів на хисткий ящик від апельсинів навпроти Річардса. Тоді здивовано глянув на ножа, якого й досі тримав у руці, і склав його.

— У тебе земля під ногами горить, — промовив він нарешті.

— Горить.

— Куди думаєш податись?

— Не знаю. Треба якось вибратись із Бостона.

Бредлі замислився, а згодом проказав:

— Доведеться тобі піти з нами до нас додому. Треба поговорити, а тут не вийде. Халупа в усіх на очах.

— Гаразд, — стомлено погодився Річардс. — Мені однаково.

— Підемо задвірками. Лягаві патрулюють усі вулиці. Тепер мені зрозуміло чому.

Щойно вони вийшли надвір, Стейсі боляче копнув Річардса в гомілку. Річардс здивовано витріщився на нього, та потім згадав про свою обіцянку. Він крадькома тицьнув хлопцеві в руку три нових долари, і той одразу сховав їх.

64 проти 100…

Жінка була старезна; Річардс подумав, що вперше бачить людину, якій пощастило дожити до таких літ. Вона готувала вечерю з продуктів, куплених на Річардсові гроші, й крізь широку проріху в ситцевому халаті, що репнув під пахвою, він бачив, як за кожним порухом гойдається її зморшкувата стареча грудь. Пожовклі від нікотину пальці невтомно різали, чистили, кришили. Плескаті натруджені ступні баби нагадували химерні човни й були засунуті в рожеві махрові капці. Зачіска мала такий вигляд, наче рука, тримаючи плойку, весь час тремтіла; вгору волосся здіймалось пірамідою, а ззаду було запхане в сіточку. Час добряче попрацював над обличчям старої: воно вже стало не брунатним і не чорним, а сіруватим, усіяним цілою мережею зморщок, складок та мішків. Беззубий рот управно катав сигарету, пахкаючи димом, що тягся за нею букетиками блакитних клубочків. Баба шастала туди-сюди, виписуючи трикутник між кухонною шафкою, каструлею та столом. Над відкоченими під коліна бавовняними панчохами, наче пружини, синіли набряклі вени. У приміщенні стояв задавлений дух капусти.

У сусідній кімнаті заплакала Кессі, потім розкашлялась і врешті стихла. Бредлі з сердитою сором’язливістю сказав Річардсові, щоб той не зважав на це. В дівчинки був рак обох легенів, а недавно метастази пішли в горло та шлунок. Дівчинці минав п’ятий рік.

Стейсі кудись подався.

Поки Річардс розмовляв із Бредлі, в кімнаті смачно запахло вареним м’ясом з овочами й томатним соусом. Ці пахощі розігнали дух капусти по кутках і нагадали Річардсові, який він голодний.

— Я міг би здати тебе в поліцію. Спершу вбити, вичистити кишені,