Піраміда Сонця - Олександр Петрович Ємченко

— Чи й не робота — виловлювати каміння. Не могли без нас обійтися.

Обачливий Зоров приструнив своїх вихованців:

— Що за каверзування? Це вам не лабораторні вправи, де кожен застрахований від будь-яких несподіванок, а справжня робота, чуєте, справжня. Космос у реалі.

Він швидко привів загін у район «каменоломень», висадився на найбільшому астероїді Церері, розселив своїх безвусих по одномісних літаючих танкетках і повів їх на полювання.

— Не захоплюйтесь надто. Беріть посильну роботу.

Тут уже працювала група виловлювачІв. Вони наздоганяли летючі брили, вмикали потужні гравітаційні установки і, захопивши черговий трофей, транспортували до Марса, де з кам’яних уламків виникали нові фобоси і деймоси.

З прибуттям нового загону робота пришвидшилася. Зоров уважно стежив за діями своїх учнів — чудова нагода прозондувати кожного.

Здійснивши кілька контрольних польотів до Марса і пересвідчившись, що його пілоти освоїлися, що вони так би мовити не ликом шиті, капітан повернувся до Цереру і звідти керував роботою. Час від часу виходив на зв’язок із своїми буйняками, і ті, збуджені й розшалілі, бадьоро, аж з підлетом рапортували про результати ловів.

— Я — «Веста». Роблю п’яте захоплювання. Силова установка працює, як циклоп. Здається, цілу планету міг би запетлювати.

— «Веста», киньте безглузді жарти. Вам ще далеко до циклопа.

— Говорить «Титан». Щойно повернувся з Марса. Бачив нашу роботу. Чому б не створити такі місяці і навколо Землі?

— Тебе забули спитати. Займайся, чим доручено.

— Я — «Гермес». За третім заходом потрапив у густий рій метеорів. Вчасно поставив під їх зливу захоплену гору. Лови продовжую.

— Браво, «Гермесе». Не підставляйте під удари тільки своєї голови.

«Ох і відважці, — всміхнувся Зоров. — Космічні мисливці, діти Галактики. Дай їм волю — вони й на Сонце замахнуться».

Тривожний подзвін обірвав його думки. На екрані з’явилося чітко окреслене обличчя головного координатора Церери:

— Капітане, біда — один з ваших потрапив у пастку…

— Хто?

— Здається, «Веста».

— Що з ним?

Чекаючи на відповідь, Зоров рвійним порухом увімкнув канал зв’язку з «Вестою».

— Спалив гравітаційну установку.

— Взяв надмірний вантаж?

— Напевне. Тепер не може відірватися від астероїда.

— Діти Галактики, — спересердя мовив Зоров. — Циклопи! Поліфеми! Беру «Весту» на себе.

Через кілька хвилин на екрані сплила велетенська кам’яна гора, що стрімко неслася в космічні провалля. До її монолітних грудей безпорадно прилипла жертва — літаюча танкетка. Зоров поглибив зображення.

— Що — влип? — мовив він, коли телеоб’єктив заглянув у кабіну пілота. — Говорив же, щоб брали здобич по плечу. Циклоп мені знайшовся!

— Даруйте, капітане!..

Такого тут ще не траплялося. Ще ніхто не ставав бранцем космічного тіла, що, вільне й нестриножене, покірне одному тільки всесвітньому тяжінню, мчало у безвість. Тим-то головний координатор і звернувся до Зорова. Капітан знав, що робити.

— Дайте точні координати «Вести». Вилітаю навздогін.

Коли Зоров був уже на півдорозі до підступного астероїда, його обігнала літаюча танкетка. «Хтось із виловлювачів», — визначив капітан. Спробував зв’язатися. Не відповіли. Обізвалися вже на підльоті до астероїда:

— Я — «Ікар». Вертайте, капітане, назад. Ви не маєте права важити своїм життям. Я спробую врятувати «Весту».

Зв’язок обірвався.

«Що за відчайдуха? — подумав Зоров. — Благодійник який!»

Він посилив видимість на екрані, спіймав зображення астероїда, розшукав потерпілу «Весту». Бачив, як поблизу неї м’яко сіла ще одна танкетка. З неї вийшов у скафандрі чоловік. Небавом їх було двоє. Ось вони один за одним піднялися в тісну кабіну апарата, що прилетів.

«Безглуздя! — стиснув поруччя крісла Зоров. — Апарат же розрахований на одного пілота. Вони не злетять, а якщо й злетять…»

— «Ікаре», «Ікаре», ні в якому разі не злітайте! Стіснені, ви не зможете навіть рукою поворухнути, не те, щоб керувати апаратом. Зачекайте мого прильоту…

Спливло кілька секунд. Нарешті астероїд обізвався:

— Я — «Ікар». Ваша правда, капітане. Я поквапився. Хотів якнайкраще — врятувати «Весту», убезпечивши вас від ризику, а вийшло…

— Хто ви, «Ікаре»?

— Асонов, політ внутрішніх маршрутів… Отоді вони й познайомилися. Як це було давно!

Шкода, що їхні шляхи розійшлися.

Звіздар підвівся з канапи, уточнив курс зорельота і почав готуватися до спочинку в анабіозкїй камері. Вже коли передав управління кораблем автоматам, ще раз окинув поглядом капітанську рубку і вже, було, ступив на поріг опочивальні, як знову відчув такий щем, таку тоскноту на душі, що нехітьма зупинився, як вкопаний, ніби на щось наштовхнувся. Сіріусанка?.. Що за морока? Мана якась, та й годі… Він повернувся до пульта управління, сів у крісло, втупився в екран. Хвилин зо дві бездумно дивився на його обриси, неначе чекав чогось. Нараз його пройняв внутрішній дрож. На полотні зблиснув гострий’, як голка, промінь. З’явилися химерні, схожі на звивисті омахи полум’я, контури небесного тіла. Звіздар упізнав Сіріусанку. По хвилі зображення зникло. З чорного, як сажа, мороку, розтинаючи темряву, випливла нова куля — велетенське космічне тіло, що навально й нестримно неслося поміж зір. Ще мить — зникла й ця картина. Екран спалахнув сліпучим сяйвом. На його матовому тлі Звіздар розгледів до щему знайому конфігурацію… Сонячна система? Не встиг він опанувати побачене, як з безпросвітної безодні знову виринув чорний клобук планети. З блискавичною швидкістю вона перетнула кордони системи і… гігантський зблиск, вибух…

Звичайно ж, п’яту, найбільшу, планету Сонячної системи назвали ім’ям верховного бога,