Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко
Її супутником був молодий чоловік у немодному, не вельми акуратному костюмі. Чоловік голосно сміявся, а Ганна посміхалася і щось говорила, потім повернула голову, і Влад побачив її профіль.
Чи все-таки?!
Відклавши меню, він устав і почвалав через увесь зал — по килимовій доріжці, повз відвідувачів, які жували, гомоніли, зітхали, випивали чарку. Метрів за три сповільнив крок. Чоловік у немодному костюмі питально зиркнув на нього, і, простеживши за поглядом супутника, жінка обернулася.
— Вибачте, — мовив Влад і повернувся на своє місце.
Вона все-таки була страшенно схожа на Ганну. Здаля.
Хоча Ганні зараз мало бути тридцять шість, а цій жінці навряд чи виповнилося й тридцять. От лихо — Влад гадки не має, яка з вигляду зараз Ганна. Дімка залишився в його пам’яті сімнадцятилітнім, Ганна — двадцатидворічною. Але Ганна, на противагу Дімкові, жива…
Він з’їв курячу печеню, не відчувши смаку. Підвівся і пішов збирати речі.
* * *
Дуже коротко стрижене чорне волосся, високі вилиці, хирляві плечі під тонким светром. Такою Влад уперше побачив Ганну. Їй було дев’ятнадцять, вона зупинилася посеред великої напівкруглої аудиторії, оглянула дерев’яні ряди, ярусами здійняті під самісіньку стелю, пробігла оком порожню поки кафедру, огледіла студентів, котрі прийшли раніш і вже вибрали собі місця, чемно кивнула, вітаючись одночасно з усіма — і обернувшись до дверей, погукала когось у коридорі: «Так, це тут! Заходь!».
Тоді Влад уперше почув її голос.
Вона дочекалася приятельку — і сіла з нею біля вікна, у першому ряді.
Звідтоді це місце стало для неї постійним. Юнаку, засілому в найдальшому з кутків аудиторії, на найостаннішому і найвищому ряді, було видно чорну маківку, рожеве вухо і частинку щоки.
Юнака вже незабаром стали вважати напівбожевільним. Він ніколи ні з ким не вітався, нікому не дивився у вічі й поготів ні з ким не розмовляв. Часто пропускав заняття, іноді зникав на цілий тиждень, сидів завжди на своєму місці, прикривши обличчя долонею, на перервах гриз яблуко чи бутерброд (у студентській їдальні його жодного разу не бачили!). Виходив останнім — чекав, поки аудиторія спорожніє, і тоді тільки злазив зі своєї гальорки, спускався, наче гриф у пошуках падалі.
Звичайно, його не любили і побоювалися. До самої сесії не знали, як його звуть, і в розмовах — напівголосно — величали «дурником». Сесію він здав абияк, але таки здав, на превеликий подив деяких однокурсників.
(Це був четвертий за ліком університет, у якому він учився. У жодному навчальному закладі він не затримувався довше, ніж на рік-півтора, і назва майбутньої його спеціальності звучала розпливчато-гуманітарно. Статус студента рятував від армійської служби, та йому й самому подобалося вчитися. Він був би, напевно, відмінником, якби не одвічний страх зачепити когось невидимими щупальцями пут. Тож лякався і ховався. Жилось йому — наче тому нічному метелику, викинутому під полудневе сонце).
Ганна не терпіла й натяку на конфлікт, трималася від дивного юнака так далеко, наскільки дозволяла величезна аудиторія. Тож Влад сидів на останньому ряді біля стіни, Ганна — на першому біля вікна. Між ними були столи і стільці, схилені голови, скрипіння і перешіптування; довгий погляд пронизував аудиторію з кута в кут, по діагоналі, погляд крізь пальці, нікому не помітний, напружений, наче тятива.
Здається, колись вона займалася танцями. А, може, й ні. Владу подобалося дивитися, як дівчина йде від дверей до свого місця. У кожнім її русі поєднувалися підліткова недбалість — і балетна вивіреність. Вона була хазяйкою свого тіла, і в цьому спокійному владарюванні Владу вбачалося щось від невеликої граціозної звіринки. Він не раз спостерігав, як вона стрибає на підніжку трамвая — начебто білка. Або пробирається крізь юрбу в салоні — як ящірка. Але це було потім, за кілька місяців, коли він занадився ходити за нею, майже щовечора на віддалі проводжати її додому… А спочатку він просто дивився, як вона ходить, як повертає голову.
Коли дівчина схилялася над зошитом, Владові видно було лише потилицю і вухо. Зате коли зводила погляд на викладача — весь профіль цілком, він бачив його колись у дитинстві, на стародавній монеті, потім десь загубленій…
* * *
Заєць шуснув через дорогу, справжнісінький заєць. Влад ударив по гальмах, машину повело на слизькій дорозі, останньої миті Влад зумів вирівняти кермо, не розвернутися впоперек шосе, не перекинутися, не покотитися…
Машина стояла біля узбіччя, зайця, звісна річ, і сліду не лишилося, зате промовиста картина катастрофи з Владової уяви зникати і не збиралася: бензиновий спалах, кіптява на білому снігу…
«Не могло такого бути», — тужно подумалося Владові. Фантазії.
* * *
Йому подобалося уявляти, як він підходить до Ганни, зупиняється перед нею, дивиться їй у вічі. Говорить щось незначне. Про погоду. Про розклад на наступний тиждень. Про книги.
Він навіть цього не міг собі дозволити, навіть підійти й зупинитися поруч! Він сидів сичем на своїй гальорці й відтіля спостерігав, як вона розмовляє з викладачем — і як в очах її співрозмовника, моложавого підтягнутого франта, тануть наче два шматочки вершкового масла.
Франт викладав філософію, його лекції були двічі на тиждень, на підмізинному пальці його правої руки пишніла масивна обручка, проте він завжди виокремлював поглядом гарненьких студенток, але ж Ганна була не просто гарненька. Вона була… Ні, не найвродливіша на курсі, були дівчата й примітніші. Ганна до того ж майже не використовувала косметики… Ганна — наче профіль на монеті, срібло серед міді й нержавійки, вона виділялася б і серед золота, ледачого, вульгарного, жовтого. Вона сміялася неголосно, але Влад завжди чув її сміх навіть крізь глухий регіт однокурсниць. На лекціях дівчина рідко ставила запитання, але якщо питала про щось — то ніби дротиком у «десятку». Викладачі зазвичай у відповідь спішно кивали: «Так, добре, що ви запитали, я саме хотів пояснити…».
У неї був чіпкий, ясний погляд. Влад мріяв, щоб вона хоч один разочок подивилася й на нього. Ось так, з вогником на денці пильних очей.
Якось увечері вона сиділа в читальному залі до самого закриття бібліотеки. І Влад сидів — зовсім поряд, хоча й невидимий Ганні за стелажем із якимись журналами. За п’ять восьма бібліотекарка пішла по рядах, випроваджуючи студентів додому. Ганна відстала від зграйки дівчаток і, опустивши голову, побрела в гардероб. Кінець шарфу в її руці волочився по підлозі, а Влад йшов позаду, в якихось двадцяти кроках. Ось прийшли до гардеробу — на кожному порожньому гачку висів бляшаний номерок, і всі