Плутонія - Володимир Опанасович Обручев
На місці стоянки вони застали Громеко, який нетерпляче чекав на них. Він обійшов навкруги стоянки, набрав рослин, оскуб і поставив варитися на вечерю гуску, застрелену вранці. Раптом прибіг Генерал, один, без супутника. На шиї собаки була прив’язана мотузком записочка, надіслана Макшеєвим, який писав: «Я застрелив великого хижака, якого не здужаю притягти до намету. Треба, щоб Семен Семенович прийшов до мене оглянути здобич на місці. Генерал знає шлях, а на всякий випадок додаю свій маршрут».
На звороті був накреслений олівцем шлях, пройдений мисливцем, з позначенням напряму і віддалі в кроках.
Відпочивши трохи, Папочкін і Громеко пішли шукати Макшеєва. Генерал вів їх добре, але на розгалуженнях стежки часто зупинявся, вагаючись, і тоді виручала записка, на якій всі перехрестки були позначені. Мисливці йшли швидко протягом півгодини і вже були недалеко від місця, де перебував їх товариш, коли звідти пролунали один за одним два постріли. Генерал з гавкотом кинувся вперед, мисливці поспішили за ним, побоюючись, що Макшеєву загрожує небезпека.
Незабаром вони дісталися великої галявини, серед якої підносилась група кущів і дерев. Біля неї вони помітили жовтувату масу, над якою видно було голову Макшеєва; спереду ж на галявині бігало більше десятка червоно-бурих звірів, у яких неважко було розпізнати вовків.
Генерал зупинився на краю галявини, не наважуючись напасти при таких явно нерівних силах.
Помітивши мисливців, які вийшли на галявину, вовки почали відходити набік, а Макшеєв крикнув:
— Пошліть їм пару зарядів картечі, якщо у вас двостволка, мені шкода витрачати розривні кулі.
Громеко поспішно зарядив картеччю свою двостволку і двічі підряд вистрелив у зграю. Вовки побігли до кущів, переслідувані Генералом, який по дорозі докінчив одного з тих, що впали. Мисливці підійшли до Макшеєва і почули таку розповідь:
— Діставшись цієї галявини, я зупинився на узліссі, бо собака почав гарчати щ здригатися. На галявині я помітив за цим гайком кілька оленів, що паслися, і вирішив пополювати на них, бо подібних звірів ми ще не добували. Я почав підкрадатися кущами понад узліссям і раптом, зрівнявшись з гайком, помітив великого жовтого звіра, який теж підстерігав оленів, — він підкрадався до них з-за гайочка… Я подумав, що ця дичина ще цікавіша від оленів, і почав уже стежити за нею, сховавшись у кущах всього за сотню кроків. Жовтий звір, захоплений висліджуванням оленів, не помічав мене або ж просто не зважав на двоногу істоту, що вперше навернулася йому на очі. Підкравшись до самого гайка, він підвівся на весь зріст, хижо виглядаючи собі жертву через кущі, що відокремлювали його від оленів, які мирно паслися і нічого не підозрівали. Тепер я побачив на світлих боках хижака темні смуги і впізнав у ньому великого тигра. Він стояв до мене лівим боком у чудовій позі, і я поспішив вистрелити в нього розривною кулею, яка поклала його на місці.
— Олені, налякані пострілом, помчали повз гайок, побачили тигра, що ще тріпотів, і круто повернули від нього прямо на мене. Я ледве встиг відскочити набік. Це були чудові тварини — один старий самець з величезними рогами, кілька корів і телят.
— Спершу я хотів оббілувати тигра сам, але, оглянувши його, переконався, що він належить до якоїсь незвичайної породи, яка напевне, теж вимерла там, нагорі. Тому я подумав, що краще викликати зоолога. Хотів було йти сам, але побоявся, що який-небудь хижак побачить труп і попсує шкуру. Ось чому я догадався послати Генерала, який прекрасно виконав доручення. І добре, що не пішов з галявини, бо незабаром почулося завивання вовка — одного, другого, і поступово на галявині зібрався цілий десяток. Бачачи мене біля мертвого звіра, вони спершу боялися наблизитись, але потім так знахабніли, що я змушений був витратити на них пару зарядів.
Звір, забитий Макшеєвим, мав біло-жовту шерсть з темно-бурою смугою вздовж спини і кількома смугами того ж кольору на боках, які робили його з виду схожим на тигра; але форма голови і тіла, куций хвіст і будова лап примусили зоолога вигукнути:
— Це не тигр, а якийсь ведмідь!
Макшеєв був трохи розчарований, але, оглянувши звіра уважніше, мусив згодитися, що тільки бурі смуги робили його схожим з найлютішим представником котячої родини, а всі інші ознаки вказували на ведмедя.
— Очевидно, це печерний ведмідь, сучасник мамонта, що досі відомий тільки з частин кістяка, — пояснив Папочкін. — Це далеко цікавіше від простого тигра.
Після обміру з звіра зняли шкуру, череп і задню ногу і забрали з собою.
Вечеря цього дня була вишукана: суп із гуски з дикою цибулею, шашлик з оленятини та шматочки ведмежатини. Проте останні, через різкий запах, не всім сподобалися.
Цього дня туман був уже не такий густий, і Плутон світив через тонкий серпанок пари, тільки зрідка зовсім ховаючись; температура трималася +13, вітер був трохи слабіший.
— Я гадаю, — сказав Громеко, — що через день-два туману не буде, і ми побачимо, нарешті, колір неба Плутонії.
Час відпочинку порушувався тільки далеким завиванням вовків, які, мабуть, ласували на галявині трупами оленів, ведмедя та своїх товаришів. На далекі звуки навіть Генерал не зважав, лежачи біля входу в намет, де димокур захищав його від уїдливих комах.
Потім попливли далі. Річка стала ширша і глибша; дуже навантажені човни вже не рискували зачепити кормою за берег або ткнутися в нього носом на крутих поворотах русла.
Береги були вкриті суцільною стіною різноманітних чагарників, що досягали вже чотирьох метрів висоти: кілька порід лози, верба, черемха, глід, шипшина щільно спліталися одно з одним, а над ними подекуди підносилися верховіття білих беріз і модрин. Термометр показував +14°, туман тільки зрідка застилав усе небо, а здебільшого плив на чималій висоті, наче великі, але рідкі й безформні хмари, крізь які дуже просвічував червонуватий Плутон.
— Туман, мабуть, скоро закінчиться, — сказав Макшеєв, що взявся провадити
