Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Але «через сраку гланди рвати» означає, нібито щось роблять через сраку, — править своєї Зойре.
— Та ні, послухай, це не означає, що хтось так і робить, — кліпає Бодін з настільки щирим надривом у голосі, ніби хтось хоче зацідити йому в пику, — для такого крутого хлопа то скоріше забавка, імітація Вільяма Бендікса[628]. Інші нехай вдають Кеґні або Кері Ґранта, а Бодін спеціалізується на ролях другого плану, він може ідеально вдати Артура-Кеннеді-молодшого-брата-Кеґні, отак. A-або Сема Джеффі — вірного водоноса-індіанця при Кері Ґранті. Бодін — взірцевий моряк військового флоту, і це поширюється на голосові відбитки вигаданих чужих кіножиттів.
Тим часом Зойре переходить у статус чогось штибу солістів-інструменталістів і намагається — себто навчається методом проб і помилок, на цю мить і-і-оу-оу рипить якимсь умовним Йоахімом[629] — зіграти свою власну каденцію, що довго животіла в тіні концерту Россіні для скрипки (op.postb[630].), одночасно доводячи всіх домашніх до сказу. Одного ранку Труді тікає до 82-ї повітряно-десантної й бере участь у масовому нальоті на підкорене місто, мільйон пухнастих куполів у небі, осідає повільно, наче білий попіл вкриває слід прощального тупання ногою.
— Я через нього здурію.
— Привіт, Труді, що робиш?
— Та ж кажу тобі, дурію! — і не подумайте, що цей жалюгідний старий і сексуально заклопотаний наркоман її не любить — бо таки любить, і не думайте, що він не молиться чи не записує ретельно свої бажання на цигарковому папері, не загортає в нього свій найліпший заповітний косяк і не скурює до пухирів на губах — наркоманська версія загадування на вечірню зорю, — глибоко в душі сподіваючись, що вона просто ще раз тупнула ногою, благаю тебе, просто тупнула, нехай усе закінчить сьогодні, ну, ще одненький раз, пише він на кожному косячку, який закурює перед сном, і все, більше я не проситиму, постараюся не просити, ти мене знаєш, не карай мене так жорстоко, благаю… але скільки ще може бути подібних тупань? І колись таки буде останнє. Все одно він продовжує цигикати із Россіні своє і-і-оу-оу, променіючи жалюгідним, миршавим вуличним довголіттям, життям-на-краю, ні, він, здається, не може зупинитися, це увійшло у звичку, він себе ненавидить, але звичка та все одно його не полишає, хай би скільки уваги він приділяв цій халепі, його все одно відносить назад до нав’язливої каденції… Матрос Бодін усе розуміє і намагається допомогти. Щоб забезпечити успіх свого втручання, він складає контр-каденцію за подобою інших популярних мотивів з класичними назвами, дуже популярними 1945-го («Моя прелюдія до поцілунку», «Симфонія обителі») — щоразу, як випадає нагода, Бодін мугикає їх усім щотижневим прибульцям: Лаллі (щойно з Любека), Сандрі (втекла з Кляйнбюрґерштрассе), напасний Бодін з гітарою вертить тазом і повагом суне коридором за кожною збитошною перекинчицею, за кожною втіленою фантазією злочинного сексу, співає і бринькає, звучить зворушлива
МОЯ НАРКОМАНСЬКА КАДЕНЦІЯ
Коли чуєш, як «струни» солодко бренькають,
Грай мелодію, з бі-том, нехай подзеленькають,
Це МОЯ НАРКОМАНСЬКА КАДЕН-ЦІ-Я-Я-Я!
Мелоді-і-ї, що за душу хапають,
Звідки приходять? Киньте, не знаю!
(х-ха) МОЯ НАРКОМАНСЬКА КАДЕН-ЦІ(Я)Я-Я-Я!!
[Це частина «каденції»…]
Тепер знаю, глибоко в серці, що не так круто, як у Россіні
[уривок La Gazza Ladra уже нині],
Не так грандіозно, як у Баха-Бетховена-Брамса
(бубубубуу[уу] уу [співаного кадансу на початку 5-ї симфонії Бетховена, таки у повному діапазоні]) Я віддав би одразу — Гей! — славу сотні таких, як Гаррі Джеймс… але зачекайте — Гей!? Сотні таких, як Джейм? Джеймси… е-е… гейси? Х-м-м…
[скерцо]
Я ля-лякаю пі-сеньку, пальцями пере-би-раю!
Дум ді дум, ду-дум ді діі,
Ліпше від симфонії…
МОЯ НАРКОМАНСЬКА КАДЕНЦІЯ, для вааас!
Тепер ця обитель відома як «Der Platz» і майже вщерть заповнена, аж до центрального дворика, колегами Зойре. Дуже неждана переміна — здається, з навколишнього сміття пробивається значно більше зелені, оригінальна система саморобних світловодів і дзеркал, які повертають упродовж дня, спрямовують світло — вперше — у всі закамарки і виявляють барви досі небачені… діє система відведення дощової води, яка спрямовує опади у водогони, лійки, відбивачі бризок, на водяні колеса, у вихідні отвори та загати і в такий спосіб утворює систему річок і водоспадів, де цього літа можна розважитися… єдині кімнати, які досі замикаються зсередини, зарезервовані за самітниками, фетишистами, заблуканими втікачами від окупації, яким потрібна самотність, наче наркоманові наркотик… до слова, всюди у комплексі можна знайти армійську наркоту будь-якого різновиду, приховану на потім як у підвалах, так і під мостинами мансарди, під ногами перекочуються дротяні петельки і пластикові кришки від вичавлених 1/2-гранових шприц-тюбиків тартрату морфіну, вилучені з протихімічних комплектів і розламані пуделка амілнітриту, оливково-сірі банки бензедрину… тривають роботи з копання протиполіцейського рову з водою навколо всього багатоквартирного будинку. Щоб не привертати уваги, цей рів уперше в історії копають ізсередини — простір під Якобіштрассе повільно, параноїдально видовбують, виліплюють, ретельно підпирають тоненьку скоринку вулиці, щоб, бува, трамвай раптом не шубовснув у порожнечу — таке вже траплялося глупої ночі, коли під час перегону на Околицю довгими відрізками неосвітленого парку або вздовж деренчливих парканів складських приміщень трамвайні вогні мріяли в салоні барвами прозорого бульйону і враз, наче губи хто надув, щебенево-асфальтове покриття прогинається, і ти несподівано опиняєшся у вогкому рові параноїків, нічна зміна витріщається на тебе величезними очима підземних мешканців, що постали не стільки перед тобою, як радше перед болючою проблемою вибору — це таки насправді щось пасажирське, а чи «пасажири» — поліцейські агенти під прикриттям, так, досить дражливе питання, навіть дуже дражливе.
Десь тепер у «Der Platz», ранній ранок, чийсь дворічний малюк, пухкеньке, як молочне поросятко, дитинча, щойно вивчив слово «Sonnenschein[631]».
— Соненько, — каже немовля і показує. — Соненько, — і біжить до другої кімнати.
— Соненько, — хрипить чийсь дорослий голос спросоння.
— Соненько! — верещить дитя і дріботить геть.
— Соненько! — усміхнений дівочий голос, може, його мами.
— Соненько! — дитя біля вікна, показує їй, показує всім, хто дивиться, он воно.
ЩО ГІМНО, ЩО ГУТАЛІН
— Тепер, — хоче знати Зойре, — розкажіть мені про американський вираз «що гімно, що гуталін».
— Це ти що, — кричить матрос Бодін, — ти вже командуєш!? У нас тепер Гурток з Вивчення Американського Сленгу чи що за лайно? Ану, зізнавайся, старий гицлю, — хапає Зойре за горлянку і вилоги і безладно термосить, — ти один із Них, ну!? Кажи! — старий у його руках наче Лахмітяна Енн[632], прикра ранкова
