Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Уперше стає очевидним, що Четвірка і Татова змова — ще не весь світ, їхня боротьба тут аж ніяк не єдина, навіть не основна — далебі, вистачає не тільки інших прикладів боротьби, є і глядачі, що на все це дивляться (що глядачам взагалі притаманно), і таких сотні тисяч, вони сидять у вицвілому жовтому амфітеатрі, місце за місцем, незліченні милі рядів і ярусів пірнають до великої арени, коричнево-жовтих світил, трохи вище на схилах розкидано їжу, розламані булочки, арахісову шкаралупу, кістки, напівпорожні пляшки із зеленими та помаранчевими наливками, багаття у невеличких сховках од вітру, де стесали сидіння — неглибокі западини у камені і вогнище вишневих жаринок, там бабці смажать місиво із позбираних шматків і крихт, хрящуватих залишків їдла, гріють на тонких пательнях із шумовинням масної сірої води, навколо вирують дитячі обличчя, сподіваючись на їжу, а на вітрі смаглявий юнак, слизький малолітній харцизяка, очікує на твою покоївку під залізними ворітьми щонеділі, потім веде до парку, до чужого авта і форм кохання, які навіть складно уявити, стоїть тепер на вітрі з розпатланим волоссям, обличчям від вогню, відчуває холод, гірський холод на скронях і високо під самим підборіддям… а біля інших багать пліткують жінки, ось одна раз за разом нагинається подивитися на сцену за багато миль нижче, а чи не починається черговий епізод, неподалік бігають юрми студентів — чорних, мов галки, на плечі накинули пальта, тягнуться до того похмурого сектора, куди традиційно ніхто не заходить (бо зарезервований для Пращурів), їхні голоси притихають, хоча лишаються напруженими, драматичними, намагаються лунати гарно або принаймні більш-менш. Жінки далі грають у карти, димлять, їдять. Спробуй-но позичити ковдру біля Розиного багаття, бо вночі буде холодно. Гей — іще пачку казенних — а тоді вертайся, чуєш? Сигаретним автоматом виявляється не хто інший, як Марсель, у черговій своїй хитромудрій подобі, тож в одній пачці є повідомлення для котрогось із глядачів. «Я впевнений, що вам не схочеться, аби Вони дізналися про літо 1945-го. Здибаємося в Чоловічому Туалеті Трансвеститів, рівень L16/39C, станція Метатрон, квадрант Вогонь, кабінка Малхут. Час ви знаєте. Звичайної Пори. Не спізнюйтеся».

Так, а що тут роблять антагоністи — просочуються у власну публіку? Ні, насправді не просочуються. Тепер це чиясь, чужа публіка, а ці щонічні видовища є помітною часткою темних годин життя Ракето-столиці. Шансів на парадокс тут менше, ніж вам здається.

Максиміліан перебуває на самісінькому дні оркестрової ями, позує із С-мелоді-саксофоном, при собі має Книгу Таємного Інтелектуала «Мудрість великих камікадзе» з ілюстраціями Волта Діснея — репетують, парость у носі, вишкір білих передніх зубів, косоокі (довгасті, витончені завитки), круглі чорні лакричні з псячими носами япошки на кожній сторінці! і коли Максиміліан не грає на саксофоні, будьте певні, що для випадкового глядача він поглинутий цією недбалою, але приємною забавою. Тим часом Міртл повернулася до смугасто-льодяникової операторської, сидить за пультом і щомиті готова кинутись і рятувати інших, які обов’язково (щонайменше через власну дурість) втраплять у велику халепу. А Слотроп нипає у Туалеті Трансвеститів, серед юрм і диму, дзижчання флуоресцентних ламп, у сечі, гарячій, як розтоплене масло, зауважує кожен порух у кабінках, біля унітазів і пісуарів (тут треба мати вигляд хлопа в спідниці, але не настільки вже у спідниці, а ще не світити металом у життєво важливих місцях, бо вона зніме десять очок за кожну таку засвітку, а бонуси, які вона роздає, тут чітко виписані: за пущену з першої спроби кров — додаткові 20…), цікаво, а чи дійшло те повідомлення у сигаретній пачці, прийдуть вони особисто, а чи Татуньо відрядить кілера, щоб вирішити нокаутом у першому раунді?

Ну, ось вам осердя всього: монументальна жовта конструкція здіймається у нічних приміських нетрях, крізь її шкарлупу сотається безсонне життя і підприємливість, те, що Ззовні і Всередині взаємопроникає надто швидко, надто делікатним лабіринтом, тому жодна з категорій не має відчутної переваги. Безупинне ревю перетинає сцену, купчиться і рідшає, дивуючи, і витискає сльозу у безкінечному невблаганному обертанні храпового колеса:

НИЗЬКОЧАСТОТНИЙ СЛУХАЧ

Німецькі підводні човни встановлювали зв’язок на хвилі 28 000 метрів — приблизно 10 КГц. Напівхвильова антена повинна бути 9 миль заввишки або завдовжки, і навіть складена кілька разів усе одно буде антеною дай Боже. Вона у Магдебурзі, як і німецьке відділення «Свідків Єгови». Отже, якийсь час Слотроп намагається достукатися до субмарини арґентинських анархістів, які наразі перебувають у невідомих водах. Йому вже не до кінця зрозуміло — навіщо. Чи то його ще раз у якийсь спосіб навідав Сквалідоссі, а чи він наштовхнувся на Сквалідоссі випадково, а чи, може, неуважно обмацуючи кишені, серед ганчір’я або у зібганій постелі знайшов повідомлення, що дали йому на зеленому краї Овна ще колись давно у женевському «Cafe l’Eclipse». Він знає лишень, що знайти Сквалідоссі просто тепер — його першочергова потреба.

Хранитель Антени — свідок Єгови на прізвище Pop, він щойно повернувся з табору Равенсбрюк, де перебував з 36-го (а чи з 37-го, вже й не пам’ятає). З таким табірним строком він для тутешніх G-5 політично благонадійний, і ночами його ставлять контролювати мережу найдовшої у Зоні хвилі. Можливо, усе це й випадковість, але найімовірніше, останнім часом запрацювало якесь ексцентричне правосуддя, тому Слотропу слід зайнятися цим питанням. Про перебіг засідання Трибуналу з Воєнних Злочинів у Нюрнбергу ходять різноманітні чутки, але ніхто з тих, кого слухав Слотроп, так і не пояснив йому до пуття, кого і за що судять, але треба пам’ятати, що тут ідеться переважно про мізки, роз"їдені антигромадськими і бездумними насолодами.

Єдині люди — якщо такі є, — готові комунікувати на цих 28 000 метрах (відстань від Випробувального Стенда VII у Пенемюнде до Гафенштрассе у Ґрайфсвальді, де Слотроп на початку серпня може побачити одну газетну фотографію), за винятком недолугих арґентинських анархістів, — так і не денацифіковані нацисти, що вештаються білим світом у неврахованих субмаринах, скликають власні таємні корабельні трибунали супроти ворогів Райху, тому на найближчу до перших християн істоту і покладено обов’язки слухати вісті про несанкціоновані розп’яття.

— Якось нещодавно вночі хтось помирав, — розповідає Pop, — вже не скажу, у межах Зони, а чи на морі. Хотів священника. То що, тра було вийти на зв’язок і розповісти про священників? Чи втішила б його моя розповідь? Іноді це дуже боляче. Але насправді ми намагаємося бути християнами…

— Мої батьки були конгрегаціоналістами, — повідомляє Слотроп, — так мені здається. — Їх дедалі складніше