Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко

— Миколо, розкажи мені все, що ти знаєш. Я мовчатиму. Врешті, я твій брат. І повинен хоч щось знати напевно. Бо інакше, здається, я сам збожеволію. Розкажи.

Микола подивився на брата втомлено і співчутливо:

— Я нічого не знаю, Антоне. На жаль…

Так, це все справді було. Але це все неправда. Бо все мусило бути зовсім інакшим. Але ніхто не знав, яким саме все мало бути. Кожен із очевидців може тільки стверджувати, що тої зими випав дуже глибокий сніг, а тріскучі морози трималися недовго і раптово змінилися відлигою, ранньою весною, яку змінило літо, проте і воно відлетіло небавом з пожовклим листям, аби започаткувати нове життєве коло. Кожен із очевидців може тільки стверджувати, що і того року також ткалося з повітря щось нематеріальне, як бажаннчт усміхнутися, і багато хто справді усміхався бентежно, навіть голосно сміявся, проте не кожного дня, бо щось, ніби таємнича засторога, змушувало задумуватись над усім, що тоді було.

— У чому справа, Діраре? Ти чуєш, як вони плачуть?

— Виють. Голодні.

— А що трапилось, Діраре?

— Ти більше спав би на центральному пульті!

— Міг розбудити. Не створюй зайвих проблем. Що трапилось? Чому кари так плачуть? Вони голодні?

— Так. Пошкодження автоматичної кухні. І в цьому ти винен.

— Серйозне?

— Біс його знає. Беларар ремонтує. Але всі вони сконають, якщо ремонт затягнеться.

— Треба спробувати нагодувати.

— Цікаво, як ти це собі уявляєш? Життя набридло?

— А хіба не можна нічого придумати?

— Придумай.

— Загалом, мене давно непокоїла ця витівка нашого Чара. Навіщо було закладати в генетичну програму потребу шматувати зубами кожного, хто захоче нагодувати кара?

— Нагодувати — значить, приручити. А звідси і все інше. Чар у таких, як ти, розуму не позичає.

— Він зараз тебе все одно не чує, тож можеш заткнутися.

— Чар все чує і все бачить. Але навіть якби він нічого не чув, я все-таки скажу, що Чар від тебе порад не чекає. Він добре знає, що робить. Нагодувати — означає приручити. А що то за перевертень, якого можна приручити? Якщо треба, він і сам приручиться…

— Хай Чар все чує і все бачить, але я також хочу нормально існувати. Він далеко, а земляни — близько! І вони мене розкладають! Кожна зустріч із ними для мене — як капля отрути. А нас лише двоє. І це мене бісить!

— Вгамуйся. Припини істерику.

— А що з цими гемонами робити, якщо Беларар вчасно не відремонтує систему автоматичного годування?

— Не знаю. Мабуть, знищити. Або чекати, доки самі поздихають. Що ж тут придумаєш розумного?

— А потім знову виховувати нових вилупків?! Ці вже майже доросли до запуску на Землю.

— Сам казав — нам немає куди поспішати. Виховаєм нових анциболотів, ще кращих за цих.

— Всі вони однакові.

— А годувати їх я не піду!

— Тебе ніхто і не змушує годувати їх. Але… Можна попросити Беларара якось зімітувати автоматичне годування. Бо шкода втрачати цю групу карів. Вони ж нам непогано вдалися.

— Як жалісно плачуть. Вони молоді і не звикли голодувати. Ще тільки розвиваються. І ще тижнів зо два ми не зможемо вживити їм універсальні енергоблоки. Отже, тижнів зо два їх треба годувати стаціонарно.

— Ходімо до Беларара. Він може допомогти. Він розумний робот.

— Увімкни світло. Терпіти не можу сутінок.

— Розбестився за ці роки.

— Сорок сім тобі на третій щупалець!

— Можеш обійтися і без лайки. Навіть подумки. Бо сам знаєш, я тобі зроблю колись тридцять два на тридцять два, якщо не припиниш мене кривдити.

— Пішли до карів.

— Почекай, я увімкну світло, бо цей віадук такий захаращений, що справді можна нахромитися.

— Як вони виють! Це вже занадто. Я зараз…

— Обережно! Не поспішай заходити в зал. Треба викликати Беларара і про все домовитись тут. Хай ті куцаки нічого не чують. Бо ще молоді й дурні, вони можуть нас неправильно зрозуміти.

— Сто сьомий! Наказую сто сьомому вийти в тамбур сектора номер три! Сто сьомий! Наказую вийти в тамбур третього сектора!

— Натискай сильніше, нам уже давно пора зайнятися поточним ремонтом. На нашій базі багато що вже геть розклеїлось.

— Сто сьомий! Наказую вийти!

— Викликай сто восьмого! І не поспішай сам заходити. У мене якесь передчуття.

— Сто восьмий! Негайно вийти в тамбур третього сектора!

— Мабуть, там щось трапилось.

— Не поспішай з висновками.

— Не маю сумніву… Беларар вийшов би відразу після виклику. Ти ж сам знаєш.

— Сто восьмого викликали?

— Так, Брунаре. Що там із сто сьомим? Чому він не виходить?

— Дуже прикрий випадок, маргони. Я ще не встиг повідомити. Це трапилось щойно. Власне, коли ви мене покликали, я витягував його, сто сьомого, і покинув. Мабуть, від нього вже нічого не залишилось. Сто сьомого розірвали кари. Він мав необережність імітувати автоматичне годування. З ними не можна легковажити, а Беларар був занадто вразливим роботом. Я йому не раз казав, що такі своєю смертю не вмирають. І от я виявився правим. Що накажете робити?

— А що тут наказувати?