Машина часу - Герберт Уеллс

Ми забуваємо закон природи, який каже, що розумова гнучкість являє собою винагороду за всі небезпеки, зміни й тривоги в нашому житті. Істота, що живе в цілковитій гармонії з оточенням, стає простою машиною. Природа вдається до розуму лише тоді, коли звичка та інстинкт виявляють свою неспроможність. Де немає змін і немає потреби в змінах, там нема й розуму. Володіють ним лише ті істоти, які мають у житті різноманітні потреби і наражаються на небезпеки.

Ось унаслідок чого, гадав я, дійшли наземні люди до своєї нікчемної краси, а підземні — до чисто механічної праці. Але й для цього ідеального стану речей, при всій його механічній довершеності, людству бракувало одного — абсолютної сталості. Можливо, з плином часу людям Підземного Світу почало бракувати їжі. І ось зненацька мати Потреба, яка мовчала протягом тисячоліть, піднесла знову голос і розпочала діяти там, унизу. Підземні мешканці завжди були в контакті з машинами, що, крім навичок, вимагало ще й певної розумової праці. Отже, в цих створіннях мали зберегтися деякі залишки людської енергії. І коли їм забракло їжі, вони повернулися до того, що забороняли колись старі звички. Ось яким уявляв я собі світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році. Люди часто помиляються. Можливо, що й ці мої висновки — хибні. Але, в усякому разі, я тоді думав так і переказую вам свої думки.

Незважаючи на втому, збудження й жахи минулих днів, незважаючи на свій смуток, я замилувався сонячним світлом і мирним краєвидом. Мені неймовірно хотілося спати, і незабаром усі мої розмірковування перейшли в дрімоту. Відчуваючи це, я не став чинити всупереч своїм бажанням, а ліг на м’яку траву й заснув довгим, здоровим сном.

Прокинувся я надвечір. Тепер я був певний, що морлоки не схоплять мене сонного. Потягнувшись, я рушив з пагорка до Білого Сфінкса, тримаючи в одній руці палицю, а в другій — сірники.

І тут на мене чекала велика несподіванка. Бронзові двері в п’єдесталі були відчинені — їх по пазах спустили вниз.

Я спинився біля дверей і на хвилину завагався.

Всередині була невеличка кімната, а на підвищенні в одному з кутків стояла моя Машина. Маленькі важелі від неї лежали у мене в кишені. Отже, після всіх моїх готувань до облоги Білого Сфінкса — така несподіванка! Я кинув на землю свою залізну палицю, майже шкодуючи, що не довелося застосувати її.

Коли я вже схилився, щоб увійти, у голові в мене промайнула одна думка. Враз я зрозумів, чого морлоки хочуть! Стримуючи в собі бажання розреготатися, я переступив через бронзовий поріг і наблизився до Машини. Як не дивно, її було дбайливо почищено і змащено. Згодом я навіть подумав, що морлоки, може, пробували й розбирати Машину, силкуючись своїм недалеким розумом збагнути її призначення.

Поки я стояв та розглядав свій апарат, зазнаючи насолоди від самого дотику до нього, трапилося те, на що я й чекав. Бронзові двері раптом піднялися й стукнулись об горішній край рами. Я опинився в темряві — у пастці, як гадали морлоки. Я стиха засміявся.

Чулося вже їхнє бридке хихотіння, коли вони наближалися до мене. Якомога спокійніше я спробував черкнути сірником. Мені лишалося тільки закріпити важелі й зникнути, наче привид. Та я забув про одну дрібницю. Ці кляті сірники могли запалюватись тільки тоді, коли їх потруть об коробку.

Спокій мій, — ви легко можете собі це уявити, — раптом зник. Маленькі створіння були вже близько. Одне доторкнулося до мене. Я щосили вдарив його у темряві важелем і почав вилазити на сідельце. Мене вхопила чиясь рука, потім — інші. Довелося відривати їхні чіпкі пальці від важелів і одночасно намацувати осі, куди ці важелі нагвинчувалися. Одного вони вже були висмикнули в мене, — важіль упав, і шукати його я мусив у темряві, відбиваючись головою від морлоків. Чувся тріск їхніх черепів. Бійка, здається, була ще запекліша, ніж у лісі.

Нарешті важелі загвинчено. Я натиснув на них. Чіпкі пальці зіслизнули з мене. Темрява незабаром спала з моїх очей, і я знову опинився серед того шуму та сіруватого світла, про які вже розповідав.

Я вже розповідав вам про неприємне почуття запаморочення й млості, якого зазнаєш, подорожуючи на Машині Часу. А цього разу я ще й не встиг умоститись як слід у сідло і сидів, звиснувши на один бік. Машина розхитувалась і тремтіла. Я вчепився в неї руками і спершу не помічав нічого. Скільки минуло часу — не знаю, але, трохи очунявши й глянувши на циферблат, я був страшенно здивований. Одна стрілка на ньому позначає дні, друга — тисячі, третя — мільйони, четверта — мільярди днів. Виявилося, що, замість того, щоб вертати назад, я мчав у Часі вперед: випадково я поставив важелі на передній хід, і стрілка на тисячі днів крутилася зі швидкістю секундної стрілки годинника, позначаючи мій шлях у майбутнє.

Поки я мчав уперед, навкруги мене відбувалися дивні зміни. Мерехтлива сіра сутінь потемнішала. Далі, — дарма що я мчав із неймовірною швидкістю, — мерехтіння дня й ночі, що мало вказувати на сповільнення руху, щораз ставало виразніше. Спочатку це дуже здивувало мене. День і ніч уже не так швидко змінювали одне одного; повільніше рухалось і сонце на небі — аж мені почало здаватися, що на свою денну путь воно витрачало тепер цілі століття. Ще далі землю обгорнув незмінний присмерк, і лише коли-не-коли темне небо освітлювала комета. Смужка світла на крайнебі давно зникла, бо сонце тепер уже не заходило. Воно лише підіймалось та спускалось на заході і ставало щоразу більшим та червонішим. Місяця не було й видно. Круговий рух зірок сповільнювався, — тепер то були якісь повзучі світляні цятки. Нарешті незадовго перед тим, як я спинився, сонце, червоне і величезне, непорушно зависло над обрієм. Наче велетенський купол, воно жевріло тьмяним полум’ям, а іноді й зовсім пригасало. Одного разу воно наче знову спалахнуло яскравим вогнем, але скоро набуло свого попереднього похмурого