Сивий Капiтан - Володимир Миколайович Владко
- Педро Дорiлья, пане начальник.
- Так, можливо, вiн щось знає. I - думати, думати, Хуанес! Той "Люцифер" - не шпилька, не голка. Його будувало чимало людей, вiн, очевидно, має якусь базу... i там також є люди. Значить, ми можемо довiдатися спочатку про них, а потiм - i через них...
Хуанес поволi опанував себе. Мозок його вже гарячково працював. Справдi, "Люцифер" - не голка. Хтось мусить знати про нього... вiн мусить десь брати пальне, наприклад... ремонтуватися... А, ось вона, щаслива думка!
- Пане начальник, дозвольте доповiсти!
- Говорiть, говорiть, Хуанес! Я не ворог вам... менi треба тiльки, щоб ви добре зрозумiли серйознiсть становища.
- Базою "Люцифера", пане начальник, може бути тiльки Фонтiверос. Усi данi свiдчать про це. Iнакше - чого б вiн з'являвся в районi того лiсу так часто? Чого б вiн ховався там тодi, коли ми оточили його?
- Так, так, Хуанес, продовжуйте. Тут є щось варте уваги.
- Насамперед треба розшукати ту базу. Тодi ми розставимо навколо неї батареї гармат, влаштуємо вовчi ями...
- Фугаснi мiни треба поставити, Хуанес. Щоб вiн, як поїде, так одразу i... Що це таке?
Мiгель Хуанес прислухався. Почулося, нiби грюкнула вiконна рама. В кабiнетi було, як i ранiше, темно, електрику й досi не ввiмкнули. Вiтер?.. Нi, сьогоднi дуже тиха погода...
Мовчки, зважуючи кожен рух, Хуанес вийняв з кишенi електричний лiхтарик, з яким вiн нiколи не розлучався, i обережно пiдiйшов до вiкна. Бiля нього вiн включив лiхтарик, скерувавши його прямо на вiкно. Яскраве бiле свiтло залило раму, вiдбилося вiд скла. Нiкого i нiчого, як i слiд було чекати. Адже кабiнет начальника полiцiї мiстився на шостому поверсi!..
За вiдчиненим вiкном було тихо. У цю пiзню нiчну годину тут не проїжджали вже навiть окремi автомашини, крiм полiцейських службових. Зовсiм тихо, а втiм... Чи причулося це знервованому Хуанесу, чи... наче звiдкiлясь долинало рiвне одноманiтне шипiння, от як буває, коли з балона пiд тиском виходить повiтря... i це рiвне шипiння немовби вiддалялося, зникало... ось його вже зовсiм не чути... А може, нiякого шипiння й не було, усе це тiльки здалося? То, мабуть, нерви... яке там шипiння, звiдки? Причулося, i все... воно щось нагадувало, щось неприємне, дратуюче, незрозумiле... нi, нi, вiн же стоїть у кабiнетi начальника державної полiцiї, тут не може бути нiчого з тих неймовiрних загадкових подiй...
- Чого ви там затрималися, Хуанес? - гукнув начальник вiд стола. Милуєтеся краєвидом?
- Усе гаразд, пане Кабанерос, - вiдповiв детектив, повертаючись. Навiщо повiдомляти шефа про свої неяснi вагання, показувати своє нервове збудження? Начальство цього не любить.
- Ну й добре. Так про що ми говорили? А, про фугаснi мiни! Обов'язково, Хуанес! Використати всi засоби! Чим скорiше ми висадимо в повiтря цей "Люцифер", тим краще. Менi здається, що...
Раптом у кабiнетi спалахнули електричнi лампи: станцiя ввiмкнула, нарештi, струм. Обидва спiврозмовники на мить заплющили очi, заслiпленi пiсля суцiльного мороку, що панував у кiмнатi, яскравим бiлим свiтлом. Ще за кiлька секунд почав працювати радiоприймач, який так i лишався ввiмкненим. З репродуктора полинули звуки якоїсь веселої танцювальної музики.
- Еге, це вже краще, нiж той голос! - пiдморгнув начальник полiцiї Хуанесу. - Ну, пiдiб'ємо пiдсумки нашої розмови. Я обiцяю, як i сказав вам, допомагати всiма засобами. Завтра ж вранцi ми... Стривайте, що це таке? Це ви впустили папiрець?
Очi Мiгеля Хуанеса поглянули туди, куди був спрямований здивований погляд шефа. Мiж столом i вiкном, до якого вiн кiлька хвилин тому пiдходив, на пiдлозi лежав невеличкий бiлий конверт. На ньому було щось написано.
- Це ви загубили? - запитав Карло Кабанерос.
- Нi, пане начальник... - розгублено вiдповiв детектив.
Вiн зробив крок, нахилився, пiдняв конверт - так обережно, наче то була бомба. На конвертi широким чiтким почерком було написано:
"Начальниковi державної полiцiї".
- Це вам, пане начальник, - розгублено мовив Хуанес, подаючи шефовi конверт.
- Менi? Звiдки це взялося? Що за чортовиння? - бурмотiв Карло Кабанерос, обережно все ж таки беручи загадковий конверт. Вiн розкрив його i голосно прочитав, дедалi бiльше багровiючи вiд лютi:
"Пане начальник! Досi я милував тих, хто, не усвiдомлюючи
небезпеки, намагався напасти на мене. Подiї на Авеню-дель-Прадо
i далi, в лiсi Фонтiверос, стверджують це. Ви не зробили
висновкiв з моїх попереджень. Нагадую вам ще раз, що надалi я
безжалiсно каратиму тих, хто насмiлиться шкодити менi. За
пролиту кров, за смерть вiдповiдатимете ви. Пам'ятайте це!
Сивий Капiтан".
- Що ж це таке? - забурмотiв збуджено начальник полiцiї. - Виходить, тут, у моєму кабiнетi, хтось був? Але ж тодi вiн мiг... мiг, користуючись з темряви... - Його товстi короткi пальцi безпорадно хапалися за револьвер, витягали його з кобури невiдомо навiщо, бо в кабiнетi, залитому електричним свiтлом, напевне вже не було нiкого.
Мiгель Хуанес, пересилюючи свою власну розгубленiсть, пiдiйшов до розчиненого вiкна i визирнув у темряву.
Далеко внизу виднiлися вуличнi лiхтарi. Вони горiли мирно i спокiйно. На вулицi не було майже нiкого; тiльки вартовi полiцейськi походжали перед будинком. Шостий поверх... Влiзти, пiднятися сюди знизу по рiвнiй залiзобетоннiй стiнi було явно неможливо. Хуанес перевiв погляд угору. Може, спустилися з даху? Нi, i це неймовiрно. Над тим поверхом, де мiстився кабiнет, було ще три, i така сама рiвна стiна - без балконiв, без архiтектурних оздоб...
У темному синьому небi лагiдно мерехтiли далекi зiрки. Нiщо не пояснювало загадкову появу таємничого листа.
Начальник полiцiї безпорадно клiпав очима, дивлячись то на лист Сивого Капiтана, то на свого збентеженого пiдлеглого. Нарештi вiн люто стукнув кулаком об стiл.
- Гаразд! - вигукнув вiн. - Менi тепер нема чого втрачати! Якщо ми не знищимо Сивого Капiтана, каудiльйо знищить мене! Гаразд. Побачимо, хто кого. До роботи, Хуанес! Негайно!
Роздiл шостий
1. СТРИБОК У БЕЗОДНЮ
Все, що вiдбувалося потiм, Олесь пам'ятав неясно, подiї розгорталися немов у якомусь туманi.
- Ти побачиш, що з того
