Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Діке, твій голос, — прошепотіла Рен, стрімко наближаючись до координаторки. — Як ти так навчилась?

— Так — це як? — Та озирнулася на неї і якщо й здивувалася, то не видала цього.

— «Кандидатка на зникнення». Ти кажеш це без жодних емоцій. Мовби «небо синє» або «вчора був дощ».

— Бо це факт. Кандидат, колір неба і дощ — це все факти.

— Дощ і зникнення людини?

— Савітрі… — глибоко зітхнула координаторка, мовби щойно пригадала, як її звуть. — Що ти робиш тут так рано?

— А ти?

— Читаю свої особисті записи у вільний час.

— Звучить як досьє на тутешніх студентів. Своєрідне це захоплення — вивчати їх у час, коли всі воліють спати, — роздратування заполонило Рен, котру й без того дивувала відстороненість Діке. —

— Бо це не те, що треба знати всім, — координаторці завжди вдавалося говорити тоном, який обтинав усі заперечення при корені.

— Тож мені не треба знати, що я можу померти від незрозумілого «синдрому»?

— Саме так. Ти мене спершу діймала допитами, чи не померла в тій аварії, а тепер визнала себе живою і вже боїшся смерті?

— Я просто хочу… додому.

— Шляху туди немає, — відкарбувала Діке. — Цей світ — інший. Відділений від твого рідного прірвою, якої не здолати. А тепер залиш мене саму. Маю важливу роботу.

— Так-так. Звичайно. Як скажете, координаторко, — Рен притисла долоні до розпашілих щік, щоб увібрати холод власних пальців і згасити внутрішній вогонь.

Вона відступила назад — крок, другий, третій… А тоді рвонула геть із такою швидкістю, що скоро серце застукотіло в горлі. Внутрішній голос бубонів щось заспокійливе, проте дослухатися до його порад хотілося в останню чергу. Адже Діке знала все, знала — і мовчала. Холодно позирала з висоти свого гордого зросту, запевняла, що на всі відповіді — свій час, а потай, отже, була в курсі, що нема для Рендалл Савітрі тут ніякого часу. І відповідей нема. Тільки шлях до загибелі.

— Я з вами, — шепнула Рен до Медеї, коли зустріла її того ж дня.

Зникальниця вдоволено всміхнулася. Вона хоч і викликала острах, зате не ховалася за маскою байдужості. Та й Амон мав тікати зі зникальниками. А поруч із Амоном куди легше вірилося в хороше. Його імені дівчина не пригадувала в списку кандидатів, але що ж — вона чудово розуміла бажання вшитися звідси. І нарешті усвідомила, чому її одногрупників так дивувало, що з ними Рендалл Савітрі. Адже ніхто більше — ні нахабний Закс, ні холодні Діке та Ньєрд, ні іронічна Нікта — не належали до когорти приречених.

Розділ 7

Тікай і не озирайся

Під час наступної зустрічі зникальників Медея частувала всіх цукерками власного приготування. Смакуючи темним шоколадом з медовою начинкою, Рен намагалася дізнатися більше деталей майбутньої авантюри. Авантюра ставала щодень привабливішою в її очах. Адже викладачі жодних поблажок до нової студентки не виявляли, а Діта й Одін ще й повсякчас шпикали Рен за слабкість і провали, мовби вважали: що більше принизиш студента, то краще він проявить себе наступного разу.

— Є лазівка, — пояснила Медея, — яку ми зможемо відкрити, щоб назавжди вирватися з цих стін.

— Тоді чому ж ви досі тут? — Питання напрошувалося саме собою.

Рен здалося, що Тесс напружився, але його подруга говорила м’яко й спокійно, як і до того:

— Нам хотілося зібрати якомога більше людей. Дочекатися всіх зникальників із цього випуску, щоб кожен мав змогу приєднатися. До всього, ще є умова, щоб відкрити ту лазівку. Якщо учасників більше, то все стане простішим… Ще цукерочку?

— Мені, мені! — Коротко стрижена білявка потягнулась по шоколад.

— Ну й мені тоді, — Рен узяла з коробки круглу цукерку й одразу ж відчула її п’янкий аромат.

— Отже, умова… — почала Медея вкрадливим тоном.

За хвилину Рен зрозуміла, що єдиний варіант — це негайно встати і вийти. Умова для втечі їй геть не сподобалась. Але всі інші зникальники, які уважно прислухалися до слів очільниці, не здавались ні здивованими, ні наляканими, хоч хтось один з-поміж них не зможе скористатися лазівкою. Вони спокійно та весело перешіптувались, наче зграйка підлітків в очікуванні шкільної поїздки. Рен незчулася, як у неї в руці опинилася ще одна цукерка Медеї. Вона задумано надкусила шоколад і підперла голову руками, вслухаючись у розмови довкола.

А може, все не настільки погано. Ніхто не висловлював протесту. Медея так щиро розповідала про все, так упевнено. Шкода тільки, що Амон сьогодні не прийшов. Ох, Амоне… Шоколад танув у роті, залишаючи по собі гіркуватий присмак. Рен устигла пофантазувати про те, як смакував би Діонісів поцілунок, проте її розбирала млість. Ще й перед внутрішнім зором, як на зло, вимальовувалися не смарагдові очі одногрупника, а чіпкий погляд рубінових камінців, якими позирав на світ довговолосий чоловік із вази в коридорі.

Ранок Брюнгільди Ньєрд почався, як звично, з подорожі до кабінету директорки. У порожніх коридорах, які від ранкового світла здавались дуже холодними, була своя чарівність: ні шелесту сторінок, ні тупотіння кроків, ні дзвону слів. У цей час Брюн пронизливо відчувала, що десь народжується новий день і повільно та обережно в повній, лункій тиші просочується крізь шибки всередину. Він залягає сонячними плямами на мозаїчній підлозі і кам’яних плитах, вимальовує тіні на статуях, зблискує на мідних ручках дверей і лаковому покритті паркетів. Іноді вона вірила, що кожен новий день приноситьнові кольори, змиваючи світанкові мжичку та сірість. Але насправді кольори просто спали, заколисані в нічній темряві…

Ще здалеку Брюн почула розмову — чи радше суперечку. Пані Аматерасу та її перший заступник Одін чогось не поділили. Брюн знала, що незворушна зовні директорка насправді вельми