Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

За кілька хвилин туди зазирнув Амон.

— Про що розмова? Нікс, кохана, ти кликала?

— Так! Маю дозвіл на проникнення, — вдоволено заявила та. — Чекаємо всіх і починаємо. Зіґфрідові знову погіршало — відкладати нікуди.

— Загубишся, — похитала головою Діке. — Шукати невідомо що в підсвідомості хворого — ризикований варіант.

— Не більш ризикований, ніж чекати.

— Як голова групи, я не можу дозволити, щоб хто-небудь постраждав, — втрутився Ньєрд, який непомітно зайшов усередину вслід за Амоном.

— Ти в мене не віриш? — Нікта підступила впритул до Ніка.

— Ромі, заради Стовпів, до чого тут віра? — замість Ньєрда відповів Закс, який увійшов останнім. — Зіґ не піддослідний. Безпечний час проникнення обмежений, а ми не знаємо, що шукати. Треба обдумати це.

— Поки ви будете думати… — Нікта визвірилася на Закса, але не закінчила фрази.

Рен тим часом пошепки спитала в Діке, що таке взагалі те «проникнення», яке всі жваво обговорювали. Вона чула про нього мимобіжно — під час лекцій Діти, коли професорка-красуня манірно розповідала, що всі члени новостворених груп набувають незримого зв’язку одне з одним, тому ніхто нічого у складі їхніх маленьких команд не змінюватиме — без особливих на те причин. Ще вона згадувала, що проникнення матиме найбільші шанси на успіх, якщо до нього долучаться учасники групи.

— Це складна операція. — Координаторка повільно опустилась на стілець біля ліжка хворого і поклала руку на його чоло. — Щось спровокувало цей стан. Хвороба зазвичай проростає довго й повільно, але для межового стану часом вистачає однієї фрази-каталізатора. Образа або приниження — в усіх свої слабкі точки. Щоби врятувати Зіґфріда, Нікта хоче відірвати свою душу від тіла й вирушити в глибини його власної. Ми практикували проникнення раніше, проте трапився трагічний випадок, тож останнім часом їх не було у програмі, й ти не мала нагоди спробувати.

— І це не так страшно, як звучить, — утрутилася Ромі. — Я мушу вирізати момент-збудник із його спогадів і трохи вплинути на загальний стан.

— Проникнення виконують неодмінно групою, між якою розподілені обов’язки, — додала Діке. — Якщо потрапити в біду там, усередині, то можна отримати фізичні ушкодження вже тут, у реальності. Наші тіла залишаться тут, знерухомлені й застиглі в часі, міцно пов’язані з душами. Тож ми маємо твердо знати, що шукати.

— Але ми не знаємо, — відрізав Закс.

— Ну власне… Не знаю, чи розумію все сповна, та в мене є ідея, — просвітліла Рен, привертаючи водночас усі погляди. — Кілька разів мені випадало спілкуватися з примарою, яка живе тут. Зветься Брюн. Вона… я не певна, як довго це тривало, та вона твердила, що говорила із Зіґфрідом. Переконувала, що йому не місце тут. І вона… хотіла його смерті. Це допоможе?

— Діке, знайди нам час, — кивнув Ньєрд.

Координаторка дістала з кишені крихітні срібні ножиці і… і відрізала пасмо волосся, яке чорною змійкою впало їй до ніг.

— Унікальна навичка, — шепнула Нікта до Рен, на лиці котрої явно читалося спантеличення. — Вона зараз нам визначить, коли це сталося. Тільки якщо це правда.

Мить у тиші — і Діке справді назвала дату і час, коли, на її думку, пролунали фатальні для Зіґфріда слова.

— Такий варіант мені подобається, — озвався Закс. — Спробуємо?

Ньєрд безмовно кивнув і прошепотів щось іще, проте його заглушив переможний скрик Нікти.

— Захист залиште на мене, — Амон наче тільки й чекав цього моменту. — Я завжди буду твоїм Щитом, Нікс.

— Джерело я, але постарайтеся обійтися без пошкоджень, — Діке діловито закасала рукави блузки і зиркнула на Ньєрда. — Голово, станете на позицію Розуму і будете скеровувати нас?

— Звичайно, — хитнулася блакитна чуприна.

— Нортоне, — Нікта перевела погляд на Закса. — Ти чудовий в атаці. Але сьогодні Мечем буду я. Бо це Зіґ.

— Тільки сьогодні. — Хлопець клацнув пальцями. — Тоді залиште на мене Дух, настрій саме бойовий. А що робити з новенькою? Серце нам, звичайно, знадобиться, та я б її не брав…

— Я буду. Буду цим Серцем, — утрутилася Рен, не бажаючи залишатися осторонь у важливий момент. — Скажіть, що робити.

— Нортоне, немає часу шукати Нефтіду чи інших універсалів, у них практика далеко звідси, — відказала Діке. — Стан Зіґфріда критичний. Савітрі ж бездоганно підходить для ролі Серця. Рендалл, — координаторка повернулася до неї й незмигно подивилася, мовби шукала на лиці дівчини підтвердження, а чи справді та бездоганно підходить. — Послухай, для проникнення в чужу душу потрібна команда. Проте команда ця — химерне сплетіння. Серце має стати містком, балансом, який триматиме всіх поруч на емоційному рівні. Тож думай про щось спокійне та не нервуйся. Зможеш?

Рен зітнулася поглядами з украй спохмурнілим Заксом. О, цей, певна річ, не вірив, що вона зможе. «Вони не люди — і ніколи ними не будуть», — відлунювали в голові слова директорки. І справді — вони завиграшки говорили про якесь відривання душ, поривалися в найбільшу небезпеку і очікували від неї того самого, позираючи палючими очима, підбадьорюючи яскравими усмішками. На довгу мить Рен забаглося простягти руку та опинитися по той бік, на рівні з ними, шаленими студентами шаленої Академії, в якій вона все ще чулася чужинкою.

— Я готова, — кивнула дівчина, не зводячи з рудого одногрупника очей, і незчулася, як звідусіль наповзла темрява.

Світ репнув на шматки. Пітьма зусібіч помалу почала закручуватись у сплетіння смарагдових і фіолетових смуг, які гіпнотичною спіраллю тікали в невідомість, без початку, без кінця.

Перше, що Рен відчула, коли віднайшла себе в цій пітьмі, — шалений біль. Голову просто-таки розпирало від нестримного напливу думок і емоцій. Вона пригадала настанову Діке. Та сказати було значно легше, ніж зробити.

За мить усе те, що було «Рендалл Савітрі», розвіялося без сліду, розчинилося довкруж. Страх загубитись у плетиві двоколірного світу нівелювався поряд із чиїмось жалем. Сповивало тепло. Вгризалася самотність, обдавав холод, спалювала невисловлена пристрасть.

Усе те, що було «Рендалл Савітрі», силкувалося