Затьмарення - Філіп Кіндред Дік
Зашурхотів замок — і двері прочинилися, утримувані зсередини ланцюжком; назовні визирнула дівчина, Кімберлі Гокінз.
— Так?
— Привіт, — сказав Арктор. — Це я, Боб.
— Що це там у тебе?
— Каністра «Драно», — відказав він.
— Не жартуй так.
Вона мляво відчинила двері; її голос також звучав мляво. Він помітив, що Кімберлі перебувала в апатії, у глибокій апатії. До того ж у дівчини був синець під оком і розбита губа. А роззирнувшись довкола, Арктор зауважив, що всі вікна крихітного брудного помешкання розбиті. Друзки скла валялися на підлозі поряд із перевернутими попільничками й пляшками з-під «Кока-Коли».
— Ти одна? — запитав він.
— Ага. Ми з Деном побилися, і він кудись звітрився.
Наполовину чікано, низенька й не надто гарна дівчина з хворобливим виглядом метамфетамінного наркомана опустила свій незрячий погляд, і він зауважив, що її голос хрипів, коли вона говорила. Від деяких наркотиків так бувало. А ще таке траплялося під час гострого фарингіту. Вочевидь, помешкання взагалі не прогрівалося, тим паче з вибитими вікнами.
— Він тебе побив.
Арктор поставив каністру «Драно» на високу поличку поверх якихось порнороманів у м’якій палітурці, більшість з яких були застарілими.
— Ну, слава Богу, у нього не було з собою ножа. Того, фірми «Кейс», якого він тепер носить у піхвах на поясі, — Кімберлі всілася в м’яке крісло, з якого стирчали пружини. — Що тобі треба, Бобе? Я в дупі, у повній дупі.
— Хочеш, аби він повернувся?
— Ну... — вона злегка знизала плечима. — Хтозна.
Арктор підійшов до вікна й визирнув назовні. Без сумніву, рано чи пізно Ден Менчер повернеться: дівчина була джерелом його прибутку, і Ден розумів, що їй знадобиться її регулярна доза, щойно у неї все закінчиться.
— Скільки ти ще протримаєшся? — запитав він.
— Ще день.
— Можеш дістати десь-інде?
— Ага, але не так дешево.
— Що у тебе з горлом?
— Застудилась,— відказала вона.— Це через вітер, що продуває.
— Тобі варто...
— Якщо я піду до лікаря, — сказала Кімберлі, — то він зрозуміє, що я сиджу на «меті». Мені не можна до нього.
— Лікарю начхати.
— Звісно, що ні.
Раптом вона прислухалася: деренчання автомобіля, гучне і з перервами.
— Це тачка Дена? Червоний «Форд Торіно» сімдесят дев’ятого?
Арктор визирнув з вікна на засмічену стоянку і побачив, як паркується задрипаний червоний «Торіно», з його подвійної труби валив темний дим, дверцята з боку водія відчинилися.
— Так.
Кімберлі зачинила двері: на два додаткові замки.
— Мабуть, він узяв із собою ніж.
— У тебе є телефон?
— Ні, — відповіла вона.
— Варто мати.
Дівчина знизала плечима.
— Він тебе вб’є, — мовив Арктор.
— Але не зараз. Ти ж тут.
— Пізніше, коли я піду.
Кімберлі знову всілася в крісло й знизала плечима.
Через кілька хвилин вони почули звуки кроків за дверима, а тоді стукіт у двері. Ден закричав, щоб вона відчинила. Кімберлі прокричала йому «ні» і те, що вона не сама.
— Добре, — тонким голосом заволав Ден. — Я поріжу тобі шини.
Він збіг сходами донизу. Через розбите вікно Арктор і Кімберлі побачили, як Ден Менчер, худий, короткострижений, схожий на гея чувак, вимахуючи ножем, наблизився до її машини. Він досі кричав, його слова було чути всім сусідам.
— Я поріжу тобі шини, твої йобані шини! А потім і тебе уб’ю нахуй!
Він нахилився і пробив одну, а тоді іншу шину старого «Доджа» Кімберлі.
Раптом вона підхопилася, кинулася до дверей і почала оскаженіло відчиняти всі замки.
— Я мушу його зупинити! Він поріже мені всі шини! У мене немає страховки!
Арктор зупинив її.
— Там і моя машина також.
Звичайно, він не мав при собі зброї, а у Дена був ніж, і він втратив над собою контроль.
— Шини не...
— Мої шини! — горлаючи, дівчина почала вириватися, щоб відчинити двері.
— Це саме те, чого він від тебе домагається, — мовив Арктор.
— Униз,— задихалася Кімберлі.— Ми можемо викликати поліцію — у них є телефон. Відпусти мене!
З неочікуваною силою вона відштовхнула Боба й відчинила двері.
— Я викличу поліцію. Мої шини! Одна з них нова!
— Я з тобою.
Арктор згріб її за плече, але вона помчала сходами донизу так швидко, що він ледь її наздогнав. Кімберлі вже дісталася сусіднього помешкання й гупала в двері.
— Прошу, відчиніть! — благала вона. — Прошу, мені треба викликати поліцію! Прошу, дозвольте мені викликати поліцію!
Боб став поруч із нею і постукав.
— Нам потрібно скористатися вашим телефоном, — сказав він.— Це — терміново.
Двері відчинив старий чоловік у сірому светрі, зім’ятих широких штанах і краватці.
— Дякую, — мовив Арктор.
Кімберлі проштовхалась усередину, підбігла до телефону й набрала оператора. Арктор став обличчям до дверей, очікуючи, що з’явиться Ден. Однак до нього не долинало жодного звуку, тільки Кімберлі бурмотіла щось оператору: якусь вигадку, щось про сварку через пару чобіт за сім доларів.
— Він сказав, що вони належать йому, оскільки я купила йому їх на Різдво, — бурмотіла вона, — але вони мої, бо я за них заплатила, тоді він почав їх у мене видирати, і я відрізала відкривачкою халяви, а він...
Вона замовкла; тоді кивнула.
— Добре, дякую. Так, я зачекаю.
Старий і Арктор перезирнулися. У сусідній кімнаті стара жінка в сукні з принтом мовчки спостерігала за всім, що відбувалося. Її обличчя заціпеніло від страху.
— Вам, мабуть, непереливки,— мовив Арктор до обох старих.
— Це відбувається постійно, — відказав чоловік. — Їх усю ніч чути, щоночі б’ються, і він щоразу каже, що вб’є її.
— Нам треба було повернутися до Денвера,— мовила стара. — Я ж казала тобі, що нам слід повернутися.
— Ці жахливі бійки, — сказав старий. — І речі б’ють, і галас зчиняють.
Переляканим поглядом він дивився на Арктора, благаючи чи то про допомогу, чи то про розуміння.
— Знову й знову,
