Темпонавти - Володимир Аполлінарійович Заєць

Проблему невидимості темпонавта давно розв’язали: темпонавт лине рівнобіжно до стріли часу в тому самому напрямку — з минулого в майбутнє — із швидкістю, за якої людське око не може зафіксувати мандрівця в часі.

І якось у відповідь на стандартне запитання батькового колеги: “Ким ти будеш, коли виростеш?” — хлопчик непевно мовив:

— Я ще не вирішив остаточно, але тепер мене зацікавила темпонавтика.

— Ну, ну, буває, — гість кисло всміхнувся і, скуйовдивши хлопчикові волосся, вийшов з кімнати.

Щойно гість пішов, батько посадив хлопчика напроти й заговорив таким тоном, яким він розмовляв з ним у “виховні години”.

— Скажи, як це ти надумав таке? Що хочеш робити?

— Що? — не зрозумів хлопчик. — Ти про що?

— Ну, оце, — тато поворушив у повітрі пальцями, й на обличчі його з’явилась відразлива гримаса. — Темпонавтом стати.

— Я ж сказав: ще не вирішив остаточно. Та мені здається, що це дуже цікаво. Я зможу побачити па власні очі Спартака, Гомера, Петра Першого, Леонардо да Вінчі…

Батько нахилив голову набік і заговорив повільно, ретельно добираючи слова:

— Не забувай: ти муситимеш займатися цим усе життя. Та зауваж, фах цей не завжди чистий. Підглядати за життям людей, самому будучи невидимим. Колись це називали підгляданням у замкову шпарину. Адже кожна людина має право на свою таємницю. Недарма зараз усе частіше висловлюються проти широкого застосування машин часу. У виняткових випадках — будь ласка! Ну скажи, кого може серйозно зацікавити, якою рукою чухав потилицю Ейнштейн, коли виводив свою знамениту формулу? Або про що думав на самоті. Бонапарт…

Тут батько зустрів застережний погляд дружини, що ввійшла, і стримався.

— Одне слово, порпатися у чужій білизні — фах не з найкращих. Думай сам.

Вечеря закінчувалася. Дід перший розправився з пирогом і сказав, по-страдницькому скривившись:

— Щось серце заковерзувало. Піду до себе.

Він підвівся, чомусь тримаючись не за серце, а за поперек і, про всяк випадок накульгуючи, пішов до себе. Всім були зрозумілі ці прозорі дідові хитрощі: в цей час по візору починалася програма “Для тих, кому за двісті”, а дід за останні тридцять років не пропустив жодної. Незабаром пішла і бабуся. Слідом за нею звелась і мама. Тут тато несподівано сказав:

— А знаєте, куди ми підемо завтра? Ні, ви не знаєте…

— Невже ти взяв туди квитки?! — радісно здивувалась мама, знову сідаючи.

— Атож, — урочисто мовив тато. — Завтра ми втрьох полетимо до Давнього будинку. Ти радий? — запитав він хлопчика.

Той кивнув. Він багато чув про Давній будинок, кілька разів бачив його по візору, та ніколи ще не був там.

— Пам’ятаєш, я тобі розказував про нього. Пам’ятаєш? — допитувався тато, ніби зараз найважливіше було, чи пам’ятає він про те. — Там усе справжнє. Там частина минулого наших предків, а отже, й нашого. Мого та маминого. І бабусиного та дідусевого. Я б узяв їх теж, але в мене лише три квитки.

Робот Василько прийшов ні світ ні зоря, зумисне голосно тупочучи.

Хлопчик відвернувся до стіни і вкрився з головою. Василько підступно підкрався до ліжка й ухопився за ковдру з другого боку. Поки вони кілька хвилин вовтузилися з ковдрою, сон зник. Хлопчик устав, спорядився, випив склянку молока з булочкою і вийшов у вітальню. Батько та мати, прибрані по-святковому, вже очікували його там.

Вони вийшли на поміст, незвично порожній о цій ранній годині. Ліфти ходили ще рідко, й довелося прочекати три хвилини. У ліфті був тільки один пасажир, він сидів у кутку і щось читав. Здалеку годі було роздивитися, що він читає, та, напевно, то було щось дуже смішне. Через кожні дві хвилини худорляве тіло попутника тряслося в нападі сміху. Батько та мати були в урочистому настрої, й ці смішки виводили матір з рівноваги.

— Не люблю, коли сміються натщесерце, — навмисне голосно сказала вона, звертаючись до батька.

В цей час із пасажиром стався черговий напад. Мати, зрозумівши, що нічого вдіяти тут не можна, демонстративно відвернулась.

За двадцять хвилин вони приїхали на перший поверх, і доріжка понесла до стартмайданчика, геть заставленого голубими сигарами літальних машин.

Батько розчахнув дверцята найближчої й церемонно вклонився:

— Прошу.

Хлопчик та мати сіли на заднє сидіння. Батько — хоч у цьому й не було потреби — сів у переднє крісло.

— Автомат автоматом, — пояснив він, — але так буде певніше.

Вони летіли довго — десь із годину. Нарешті машина пішла на зниження, і хлопчик через батькове плече побачив невисокий, зовні нічим не примітний будинок.

— Оце він, — сказав батько, відстібуючи паси й вибираючись із крісла. — Гайда!

Вони підійшли до виходу й уклали в щілину лічильного пристрою квитки з магнітним кодом.

Будинок був старожитньої прямокутної форми, стіни прикрашали великі яскраві фрески з зображеннями вимерлих звірів та птахів.

— Славно? — спитав батько в хлопчика.

— Ага, — відказав той, не зводячи з картин захоплених очей. — По візору зовсім не те враження.

— Тепер погляньмо, що всередині, — тато мовив це так гордо, немовби все, що він показує, створив особисто він.

Масивні двері важко відчинились, і хлопчик з подивом відзначив багатометрову товщу багатошарової стіни.

— Ось і все, — сказав тато, зачинивши двері й загвинчуючи на ній штурвальчик. — Ласкаво прошу.

— Ой, як цікаво!

Хлопчик роззирнувся. Кімната виявилась невелика, либонь, трохи менша за його кімнату. Під протилежною стіною стояла канапа, застелена голубою гаптованою накидкою. Посеред кімнати громадився стіл,