Господиня - Стефані Маєр

Вона невпевнено усміхнулася, і раптом я її впізнала.

— Сонні!

— Я залишилася, — мовила вона майже самовдоволено, — як і ти… — Сонні глянула на обличчя Кайла — воно було набагато суворіше, ніж зазвичай, — і раптом спохмурніла. — Але я не покинула спроб. Досі її шукаю. І шукатиму.

— Коли виявилося, що Джоді навряд чи вдасться повернути до життя, Кайл наполіг, щоб ми повернули Сонні,— провадив Док спокійно.

Вражена, я деякий час дивилася на Кайла і Сонні, а тоді продовжила роздивлятися присутніх.

Іян поглядав на мене зі змішаним виразом радості й тривоги. Його обличчя здавалося більшим, а він сам — іще вищим, ніж раніше. Однак його очі досі були блакитні, якими я їх пам’ятала. Це мій якір, що тримає мене на планеті Земля.

— Тобі там добре? — запитав він.

— Я… я не знаю, — визнала я. — Якось… дивно. Таке саме дивне відчуття, як при зміні видів. Набагато дивніше, ніж можна було б подумати. Я… я не знаю.

Я зазирнула йому в очі, і моє серце затріпотіло, тільки цього разу не від спогадів про кохання з минулого життя. У роті пересохло, у животі стало млосно. Де Іянова рука торкалася моєї спини, аж запекло.

— Ти не дуже заперечуєш проти того, щоб залишитися? Не здається, що ти цього не витримаєш? — пробурмотів він.

Джеймі стиснув мою руку. Мелані поклала згори свою долоню й усміхнулася, коли Джаред прилаштував на купу і свою. Труді поплескала мене по нозі. Джефрі, Гіт, Гайді, Пейдж, Брандт і навіть Лілі сяяли від радості. Кайл присунувся ближче, на його обличчі розпливалась усмішка. Сонні змовницьки усміхалася.

Скільки «Знеболювального» дав мені Док? Усе довкола світилося.

Іян відкинув із мого обличчя хмаринку золотого волосся і поклав на мою щоку свою долоню. Вона була така величезна, що в ній могло поміститися все моє обличчя; від дотику по моїй сріблястій шкірі мов електричний струм пробіг. Було лоскотно, і водночас залоскотало внизу живота.

Щоки мої вкрилися рум’янцем. Моє серце ще ніхто не розбивав, але його й не переповнювали почуття. Я зніяковіла й заледве спромоглася відповісти:

— Гадаю, я впораюся, — прошепотіла я. — Якщо це зробить щасливим тебе.

— Взагалі-то цього замало, — не погодився Іян. — Щаслива маєш бути і ти.

Витримати його погляд довше, ніж кілька секунд, було несила; сором’язливість — це нове й бентежне почуття — змушувала мене знову й знову опускати очі долі.

— Гадаю… я буду, — погодилась я. — Думаю, я буду дуже-дуже щаслива.

Щаслива й сумна, піднесена й нещасна, захищена й налякана, кохана й відкинута, терпляча й сердита, спокійна й норовлива, повна й спустошена… і все водночас. Я відчуватиму все. Все це буде моє.

Іян почав піднімати моє підборіддя, поки не змусив мене зазирнути йому в очі, і я ще дужче зарум’янилася.

— Отже, ти залишишся.

Він поцілував мене — просто на очах у всіх, але я швидко забула, що тут повно люду. Все відбулося легко і правильно: жодного роздвоєння, чи збентеження, чи спротиву, тільки Іян і я; розжарена магма розтеклась по новому тілу, зварюючи нову, цілісну особу.

— Я залишуся, — погодилась я.

Отак почалося моє десяте життя.

Життя і любов тривали на останній заставі людства на планеті Земля, хоча багато чого змінилося.

Змінилась і я.

Це було перше моє перевтілення в носії того самого виду. Виявилося, що таке переродження набагато важче, ніж переселення на іншу планету, адже я вже мала певні очікування щодо життя в тілі людини. До того ж від душі на ім’я Пелюстки До Місяця я отримала чималий спадок, і далеко не все тут було приємне.

Я успадкувала тугу за Прядильницею Хмаринок. Скучила за матір’ю, якої ніколи не знала, і краялася через те, що зараз вона страждає. Мабуть, на Землі не існує радості без горя — вони урівноважені на невидимих терезах.

Мені у спадок дісталися неочікувані обмеження. Я звикла до дужого, стрімкого, високого на зріст тіла — тіла, що могло пробігти кілька миль, триматися без їжі та води, піднімати тягарі й дотягтися до найвищої полички. Нове тіло було слабким — і не тільки фізично. Щоразу, коли я сумнівалася в собі (а останнім часом це траплялося часто), його просто знерухомлювала ніяковість.

Я успадкувала нову роль у людському суспільстві. За мене носили тягарі та пропускали вперед. Мені давали найлегшу роботу, а часто-густо так і не дозволяли її доробити. А найгірше — те, що я справді потребувала сторонньої допомоги. М’язи мої були слабкі й не пристосовані до важкої праці. Я швидко втомлювалася, і мої спроби це приховати нікого не могли обдурити. Мабуть, я б і милі не пробігла без перепочинку.

Однак справа була не тільки у моїй фізичній слабкості. Я звикла, що обличчя моє вродливе, проте люди здатні дивитися на нього зі страхом, недовірою, ба навіть ненавистю. Моє нове обличчя не викликало таких емоцій.

Мене часто плескали по щічці, брали пальцями за підборіддя, щоб зазирнути в очі. Мене повсякчас гладили по голові (неважке завдання, адже я заледве переросла дітей),