Колір магії - Террі Пратчетт
Далі він додав, що на давню магію, принаймні на певні її прояви, все ще можна натрапити у її первісному стані, і посвячені легко її впізнають — за восьмигранною кристалічною формою, в яку вона структурує простір і час. Існував, наприклад, метал октирон і газ октоген. Обидва випромінювали небезпечну кількість неприборканої магії.
— Все це дуже сумно, — завершив свою розповідь Ринсвінд.
— Сумно?
Ринсвінд обернувся, не злізаючи з сідла, і подивився на Багаж Двоцвіта, який на той момент перебирав своїми куцими ніжками по дорозі, подеколи клацаючи кришкою на безтурботних метеликів. Він зітхнув.
— Ринсвінд думає, що він неодмінно має спробувати загнуздати блискавку, — сказав бісик-знімкар, що спостерігав за ситуацією з малюсіньких дверцят коробки, яку Двоцвіт повісив собі на шию. Він увесь ранок розфарбовував для свого хазяїна картинки з мальовничими краєвидами та незвичними епізодами їхніх мандрів і тепер заслужив перекур.
— Коли я говорив загнуздати, я не мав на увазі загнуздати в прямому розумінні, — сказав Ринсвінд. — Я мав на увазі, тобто я просто хотів сказати, що — не знаю, не можу дібрати потрібних слів. Одним словом, світ мав би бути більш організованим чи що.
— Про таке можна тільки мріяти, — сказав Двоцвіт.
— Знаю. В тім і проблема, — Ринсвінд знову зітхнув. Добре було просторікувати про логіку і те, як вона повинна керувати світом, і про гармонію чисел теж, та проста правда життя полягала в тому, що дискосвіт подорожував у просторі на спині велетенської черепахи, а боги мали звичку навідуватись до атеїстів в оселю і бити їм вікна.
Почувся якийсь тихенький звук — не гучніший за гудіння бджіл у зарослях розмарину при дорозі. Він звучав по-особливому твердо і глухо — так, як гримить мішок з кістками чи торохтить калатало. Ринсвінд уважно подивився на всі боки. Поблизу нікого не було.
Це його чомусь стривожило.
Тоді подув легенький вітерець, що здійнявся і вщух протягом кількох секунд. Від того світ не став іншим, однак з’явилось декілька цікавих деталей.
На дорозі, наприклад, тепер стояв п’ятиметровий гірський троль. Він був надзвичайно розлючений. Частково тому, що тролі зазвичай такими і є, але він до того ж був неабияк роздратований тим, що несподівана миттєва телепортація з його лігва у Раммероркських горах, що височать за три тисячі миль звідси і на тисячу ярдів ближче до Узбіччя, змусила температуру його тіла підскочити до небезпечної позначки, згідно із законом збереження енергії. Тож він вищирився і пішов у наступ.
— Яка дивна істота, — зауважив Двоцвіт. — Вона кусається?
— Тільки в компанії людей! — крикнув Ринсвінд. Він вихопив меча і, метнувши його одним граціозним рухом від плеча, цілковито промазав. Лезо пірнуло у верес на узбіччі дороги.
Почувся найтихіший — з усіх можливих — звук, наче заскрипіла стара калоша.
Меч встромився у валун, що маскувався у вересі — маскувався, сказав би хтось збоку, так майстерно, що здавалося, ніби ще хвилю тому його там зовсім не було. Далі він вискочив з нього, як жаба з окропу, і відлетівши напіврикошетом глибоко заїхав у сіру потилицю троля.
Істота загарчала, а тоді, змахнувши кігтем, роздерла бік Двоцвітового коня — той дико заіржав і рвонув до дерев, що росли при дорозі. Троль розвернувся і спробував схопити Ринсвінда.
Та тут його млява нервова система повідомила йому, що він мертвий. Якусь мить троль виглядав щиро здивованим, а тоді бухнув на землю і розсипався купою піску (оскільки тролі належать до кварцевих форм життя, їхні тіла в момент фізичної смерті одразу ж перетворюються на камінь).
— А бодай тебе! — подумав Ринсвінд, коли його кінь став дибки від жаху. Він відчайдушно вчепився у його гриву, намагаючись втриматись у сідлі, доки той на двох ногах продибав через дорогу, а тоді заіржав і, розвернувшись, понісся до лісу.
Звук копит затих вдалині. Чути було лише, як гудуть бджоли та іноді метелик шурхне крильцями неподалік. Втім, був ще якийсь звук — дивне торохтіння, як на таку світлу пору дня.
Так торохтять гральні кості.
— Ринсвінде?
Голос Двоцвіта відлунював у довгому тунелі дерев обабіч нього і повернувся, ніким не почутий. Він усівся на камінь і спробував зібратися з думками.
Було ясно, що він заблукав. Прикро, звичайно, але не це зараз хвилювало його найбільше. Ліс мав цікавий вигляд: там, напевне, були ельфи чи гноми, а може, усі разом. По правді, кілька разів йому здалося, що він бачив дивні зелені обличчя, які розглядали його крізь віття дерев. Двоцвіт завжди хотів зустріти ельфа. Взагалі-то він хотів зустріти дракона, але й ельфа теж було б непогано. Або справжнього ґобліна.
Його Багаж пропав — іще одна проблема. До того ж почав накрапати дощ. Двоцвіт засовгався на вологому камені і спробував думати про щось приємне. Ну, от хоча б коли його кінь збеленився і понісся через чагарі, по дорозі він потривожив ведмедиху з малюками, але забрався їй з-перед очей, перш ніж вона встигла відповісти на вторгнення. Тоді він стрілою промчав через велику вовчу зграю, в якої саме була сієста, і знову завдяки своїй швидкості залишив далеко позаду несамовите вовче виття. День помалу згасав і, можливо, було б непогано — подумав Двоцвіт — знайти якесь менш відкрите місце для ночівлі. Можливо, тут був якийсь... він напружив пам’ять, намагаючись пригадати, який тип поселення традиційно пропонують у лісі... хатинку з пряника абощо? На камені справді було дуже незручно. Двоцвіт поглянув на нього і вперше помітив дивне різьблення.
Витесаний малюнок скидався на павука. Чи то був кальмар? Мох та лишайники заліпили окремі його фрагменти. Але руни під ним було видно добре. Двоцвіт ясно розібрав, що вони говорять — а саме: «Мандрівниче, гостинний храм Бель-Шамгарота лежить за тисячу кроків звідси в
