Венера і Адоніс - Шекспір Вільям

Слідом і кінь потяг:
Гнівний господар хай собі гнівиться!
Шаліючи, обоє подались,
Наввипередки з галиччю, до взлісь.

Надутий, сів Адоніс — недогода!
Коня-буяна шпетить і кляне.
Тут знов Коханню випада нагода
Вимолювати щастя забарне,
Бо кажуть: мука серцеві потрійна,
Коли словами вилитись не вільна.

Закрита піч палає гарячіш,
Загачена ріка нуртує дужче.
Та повінь смутку свій здола рубіж,
І дощ словесний зцілить пал жерущий.
Коли ж німує серця адвокат,
Воно й замре, мов став над ним вже кат.

Юнак шаріє — знов Венера близько!
Так вітер жар пригаслий роздува.
З-під капелюха лиш очима блиска
І відвертається від божества;
Збентежено глядить в траву високу,
Але й за нею стежить краєм ока.

О, що то за видовище було:
Богиня крадеться до вередливця!
Як мертва блідість і живе тепло
Боролись, їй забарвлюючи лиця!
Ось червінню змінилась білина,
Мов блискавка сяйнула вогняна.

Уже й підкралась, мила кокетуха, —
Навколішки упала перед ним.
Легесенько підбила капелюха,
Щоки торкнулась пальчиком легким,
Зробивши ніжній хлопця шкірі збиток:
Мов на снігу пухнастому — відбиток!

І що за герць очей зчинивсь тоді!
Її — просили, а його — грозили;
Сліпі в непримиренній ворожді,
Зневагою вони її разили;
А проясняли сцену цю німу
Сльозини — хор, присвячений йому.

Ось лагідно взяла його за руку,
Немов лілею білий сніг обняв,
Чи перло й алебастр зайшли в сполуку;
Немов біл-друг біл-ворога опав —
Це ж битва хоті й нехоті чудова!
Як сизих голубків лицяльна мова.

Забився знов двигун її думок:
"О найвродливіше створіння смертне!
От поміняймось долями разок —
Це серце хай свіне, твоє ж — померхне, —
І я за любий погляд твій один
Зцілю тебе найкращою з данин".

Сказав: "Пусти-но руку — тиснеш нащо?"
Вона: "Пущу, як серце віддаси
Моє, бо насталиш його, й пропаще
Не вчує ні зітхання, ні сльози;
Опукою впаде в моря бездонні,
Тверде й глухе — дав гарт йому Адоніс".

"Май сором! — скрикнув — Чуєш? Відпусти!
Мій день пропав, бо геть подався коник,
А винна ти в цих збитках, тільки ти!
Лиши ж мене на цих ловецьких гонах,
Бо весь мій клопіт, все моє дбання —
Аби в кобилки відібрать коня".

Відповіла: "Твій кінь належно чинить,
Бо ніжний слухає жадання клич.
Як може пал — невтолений — відлинуть?
Він серце спалить, мов жеруща піч!
Є в моря берег, та нема — в любові,
Тож не дивуй своєму рисакові.

Був шкапою, під деревом укляк,
Невольник, владі ремінця покірний,
Та як повстав, зневажив рабство як,
Любов уздрівши — юних скарб незмірний!
Могутню шию від ганебних пут
Звільнивши, сам звільнився. Геть хомут!

Хто, бачивши на ложі любки тіло,
Сліпучіше від білих простирал,
Очам утіху дасть, та інші сміло
Чуття не кине на священний спал?
Де той плюгавець, що і в холод лютий
Вогню та не посміє доторкнути?

То ж я з коня твого вину зніму;
Прошу: повчись у нього, милий хлопче!
Візьми його науку, хоч німу,
Бо хто ж дароване під ноги топче?
О, вчись любові! Це простий урок,
Але корисний, — вивчи назубок!"

"А я, — відрік, — любові й знать не хочу,
Якщо то не любов до дичини.
Це ж борг! Себе ж боргами обморочу!
Моя любов велить: "Любов — гони!"
Адже я чув, що то — життя у смерті,
І сміх, і плач в єдиній круговерті.

Хто вийде в недошитім до людей?
Хто рве бруньки, коли нема ще й листу?
Пуття не буде з тих істот, речей,
Що сил урвуть їм в пору зеленисту.
Хто бачив, щоб лошак упрягсь у віз
І норов свій зберіг та дужим зріс?

Ось не викручуй рук! Іди й не сердься.
Пусті слова облиш, бо я не здам —
Хоч скільки облягай — фортеці-серця,
Любовним бідам не відкрию брам.
Кинь лестощі, присяги, плач нещирий —
Безсилі тарани твої й мортири!"

"То маєш язика? І мови дар?
Німий ти б краще був — чи я без слуху!
Терпіла досі нелегкий тягар,
А нині ще й страждання через вухо
Вніс голос твій. Сирени любий слів,*
Небесний звук, а серденько розбив!

Була б сліпа — кохала б вухом чулим
Невидиму твого єства красу.
Глуха була б — зробила б зір притулом
Для всіх чуттів, які тобі несу.
Та хай би я оглухла, ще й осліпла,
Кохав би дотик мій, без слова й світла.

Коли ж ти в мене й дотик забереш,
А з ним — і зору, й слуху переваги,
То нюх заступить весь чуттів кортеж, —
Не збудеться любов моя наснаги
І на краплину: подих твій пахкий
Коханню вмить розкриє пелюстки.

Та для смаку — бенкет розкішний був би,
Для годувальника тих чотирьох!
Щоб вік тривало пригощання любе,
Всі п'ятеро попросять Осторог
Від Ревності повартувати браму,
Щоб не прослизла до Кохання Храму..."

Знов розчинивсь рубіновий портал,
Щоб мові зринути його медовій;
Багровий ранок провіщає шквал,
І глум ланам, і згубу морякові,
Руїну солов'їному гнізду,
І пастухам, і табунам — біду.

Та вздріла призвістку лиху завчасно:
Так вітер перед зливою завмре,
Так вовк, ощирившись, покаже ясна,
Суничку тріслу зараз гниль зжере...
Мов куля підкосила бідолашку —
Слова й немовлені б'ють вельми тяжко.

І падає — від погляду лишень,
Бо ж погляд вб'є і воскресить кохання,
А усміх зцілить, і по ночі день
Свіне тому, хто втратив сподівання.
"Померла!" — юний налякавсь чудій,
Богиню плеще по щоці блідій.

Вже й замір свій забув од того дива,
Хоч добре висварить хотів її,
Та перекмітила любов кмітлива —
От гарно млості виграють бої!
Лежить на мураві, немов убита,
Щоб подихом його — життя їй влито.

Він тре їй носа, ляска по щоці,
То пальці мне, то руки міцно тисне;
Сто чинів чинить, тільки б навманці
Поправить те, що скоїв ненавмисне;
Цілує! Та Венера доброхіть
Не встане — щоб цілунків більше спить.

Ніч смутку днем пресвітлим обернулась —
Віконця два розкрились голубі;
Мов сонечко, що в сяйві одягнулось,
І землю гріє, й тішиться собі;
Отак, як слава у небес — від сонця,
Їй осявають личко ті віконця;

Та все зоріють на лице йому,
І сяйвом звідти живляться відбитим.
Не в спілці четверо світил — чому?
Бо два затьмились небом хмаровитим!
Її ж бо очі крізь сльозу таку
Світилися — два місяці в ставку!

"Ох, де я? — каже.— На землі чи в небі,
Чи в морі тону, чи горю в огні?
Під сонцем ясним чи в сумнім Еребі?*
Це смерть солодка чи життя вві сні?
Жила я — смертна то була докука,
А вмерла — і життям радіє мука!

Ти був мене убив — то вбий же знов!
Жорстоке серце очі так навчило
Лише зневагу слати, не любов,
Вони ж мене зневагою і вбили.
Зате мої проводирі ясні
Твої лиш бачать губи жалібні.

За лік такий — цілуються хай вічність!
Хай не злиняє їх червоний вбір!
Нехай же їхня молодеча свіжість
Геть прожене чуму, холеру, кір,
Щоб звіздарі списали й віршомази,
Як ти дихнув — і щезли всі зарази".

Який з тобою торг іще вряджу,
Щоб знов твої спізнать уста-печаті?
Себе продам і тим собі вгоджу,
Ти ж будеш оборудкою пишати.
Скарби мої всі заразом купи,
Печаттю торг — ось віск губів! — скріпи.

Я серце дам за тисячу цілунків,
По одному, як хочеш віддавай.
Що десять сотень для твоїх справунків?
Спливуть бистріш за дощовий ручай.
А як несплатою ти борг подвоїш,
Дві тисячі цілунків — не побої ж?"

"Якщо, владарко, любиш ти мене, —
Відмовив, — зваж на вік мій жовторотий.
Не підганяй — хай зрілість піджене.
Не візьме жоден риболов дрібноти.
Плід стиглий пада сам, а з зеленця
Ні смаку, ні наїдку для їдця!

Он натомивсь і світовий утішник,
Подавсь на захід по денних трудах;
І сич гукає, ночі оповісник,
Усяк шукає прихисток і дах,
І чорні хмари, небовид облігши,
Підказують, що розлучитись ліпше.

Дозволь сказать "добраніч" і сама
Скажи (то й поцілую) добре слово".
"Добраніч", — мовила, і легкома
Дав за розлуку їй платню медову.
Вона ж руками шию оплела
Й до вуст йому вустами приросла.

Аж дух забило хлопцю, і вологі
Уста коралові ледь відірвав;
Спізнавши ті коштовні перелоги,
Вона благає, щоб напитись дав.
Голодна з ситим — що робити мали?
В цілунку злившися, на землю впали.

Жаді ґвалтовній раптом — вільна путь;
Ненаситі вдоволитися годі,
Її уста звитяжать — все здають
Його уста божественній заброді,
Чиї думки — голодні, яструби,
Скарби всі ладні спить з його губи.

Відчувши безборонності принаду,
В сліпім шаленстві рветься плюндрувать;
Лице палає, кров вирує радо,
Відважною зробивши ніжну стать;
Забути змусивши і глузд, і сором,
Гуляє хіть в ній розбуялим морем.

Розгарячілий, стомлений, тремкий,
Мов дикий птах, замацаний руками,
Чи олень, що женуть його вовки,
Чи сплакане дитя на грудях в мами, —
Піддався він, і дань бере вона,
Хоча не владна взяти все сповна.

Щонайтвердіший віск, як розігріти,
Розм'якне й прийме щонайлегший тиск.
Де вже нема й надії, треба сміти:
Любові страдник візьме врешті зиск.
Любов — не боягуз: не відступає,
Коли обранець опір учиняє.

Злякалася б, як супив він чоло, —
То з уст його не пити б їй нектару.
Кохання просять, злим словам назло;
В троянд від колючок — чи ж менше чару?
Замків хоч двадцять вроду хай замкне —
Усі любов зіб'є, красу умкне.

Та ба! З ним розлучитись мусить нині —
Дурненький знай вимолює: "Пусти!" —
Хоч як нелегко мусити — богині,
Лиш просить серце їй поберегти,
Яке — клянеться луком Купідона, —
У неї вкрав, мов пташку безборонну.

"Мій хлопче! Як мине у смутку ніч —
Не дасть очей склепити серце хворе —
Скажи, чи вийдеш ти мені навстріч?
Скажи, любові славний командоре!" —
Відмовив: "Ні. Я завтра не прийду,
На вепра зрання друзів поведу".

"На вепра!" — скрикнула і сполотніла,
Мов забілив червону ружу сніг;
Від слів тих двох листочком затремтіла,
Враз обняла і пада, й валять з ніг
Дві сплетені в ярмо руки-лілеї;
На спину впала, а юнак— на неї.

Це ж знов судився їм любовний бій!
І лицар нарихтований до герцю...
Та гірко як розчаруватись їй:
Він не правує — сердься чи не сердься.
Таж муки гіршої не знав Тантал:
Перед самим Елізієм — обвал!*

До грон мальованих летіла пташка —
Наситила ж не смак, а тільки зір.
Отак каратись і Венері тяжко:
Лишивсь позірним любосний турнір,
Адоніс не запломенів коханням...
Ану ж — чи не запалить цілуванням?

Гай-гай, владарко, як не таланить!
На всі затрати маєш тільки втрати.
Саму любов не хоче він любить —
Чи то ж такої заслужила плати?
"Не задуши! — одно благає він. —
Мене тримать не маєш ти причин".

"Та вже б тебе й пустила, хлопче милий,
Якби не мовив, що на вепра йдеш.
Послухай ради! Не надійсь на сили,
На те, що списом кабана протнеш,
Бо завше гострить він кинджали-ікла,
Немов людина, до різництва звикла.

Стирчить щетина в нього, мов списи,
Хто вздрить його — від страху посіріє;
Мигтять в очицях блищики грози,
А рилом він могили так і риє;
Роздрочиться — зі шляху все змете
Потворище жаске, лихе, товсте.

Бокам його, щетинистим, м'язистим,
Зашкодить спис не більше, ніж патик.
Твердої шиї не пробити вістрям;
Дратливий, кинеться й на лева дик.
Мов з ляку, роздаються глоди й терни,
Коли по лісу мчить кабан всежерний.

Твою чудовну вроду, що Любов
Їй задивлянням красну дань складає,
Ці ясні очі, ці уста, цю кров,
Ці ніжні руки — за ніщо він має.
Красу твою — наруга із наруг! —
Він зриє так, як зрив би всякий луг.

Нехай собі ганяє в пущі, в полі...
З потворищем на прю ставать Красі?
Не наближайсь до нього й мимоволі...
Хто друзів слухає, ті щасні всі.
Коли сказав ти "вепр", то я аж сіла —
Злякалась так за тебе! — затремтіла.

Чи ти, як зблідла я, не спостеріг?
Чи страх в очах моїх не загніздився?
Чи в млостях я не впала на моріг?
В цих грудях, що на них ти повалився,
Бунтує серце віще — землетрус
Незборний, що даремно з ним борюсь.

Бо ж де Кохання править, там Ревнивість —
Кохання самозваний чатовий —
Бунт добачає, сіє полохливість,
У мирний час волає: "Ворог! Бий!",
Любові одбиваючи жадання,
Немов вода збива огню палання.

Шпигунка ця, донощиця бридка,
Іржа, що їсть Любові сад тендітний,
Розлучниця, пліткарка, що пуска
Чутки то істинні, то нісенітні, —
Мені і серце, й вуха повнить вщерть
Своїм: "Пильнуй! Його пантрує смерть!"

Та мало їй, бо ще й малює оку
Картину: як звалив тебе кабан,
Як ікла вгнав у бік тобі з наскоку,
І ллється, ллється кров юнача з ран
На квіточки, що долу поникають,
Від крові й смутку голівки схиляють.

І що вчинити я могла іще,
Коли тремчу, як здумаю про тебе?
Спливає кров'ю серце і пече,
І відкриває страх видіння з неба:
Віщую смерть тобі і жаль собі,
Як вийдеш завтра з вепром на двобій.

А рвешся полювать — мене послухай.
У лісі є ж плохіша звірина:
І хитрий лис, і заєць довговухий,
І сарна, що й слабкіших обмина, —
Оцих і цькуй хортами полохливців,
Конем жени, мисливцю із мисливців!

Коли страшка-зайчиська сполошиш,
Старайся бідака перехитрити,
Дивись, як.